Розділ 18. Перша Ніч Вернерів

​Час повз, наче важкий, чорний дим. Була вже глибока ніч. Я лежала в ліжку, загорнута в халат, а Каріна сиділа поруч, тримаючи мою руку. Моя істерика вичерпала себе, залишивши лише порожнечу і крижаний холод.

​Раптом двері моєї кімнати відчинилися без стуку. Це був Віктор Вернер. Він усе ще був у смокінгу, але краватка була розслаблена.

​Він кинув погляд на Каріну. Його обличчя було спокійним, але рішучим.

​"Каріно, таксі вже чекає біля входу", — його тон не терпів заперечень. — "Дякую, що доглянула за моєю дружиною. Але тепер я хочу залишитися з нею сам".

​Каріна стиснула мою руку. В її очах була злість на Вернера і тривога за мене.

​"Я подзвоню тобі завтра, Лею", — вона поцілувала мене в лоб і швидко вийшла, не промовивши Віктору ні слова.

​Ми залишилися сам на сам. Тепер я була не просто нареченою, а його дружиною.

​Я була настільки емоційно виснажена, що його присутність не викликала в мене страху, лише байдужість. Мені було абсолютно байдуже на те, що він казав.

​Віктор Вернер підійшов до ліжка і сів на край.

​"Гості поїхали. Я сказав усім, що ти втомилася і нареченій стало погано через хвилювання. Всі повірили. Твоя репутація врятована", — він говорив тихо, ніби констатуючи факт успішної операції.

​Він простягнув руку, щоб доторкнутися до мого волосся, але я швидко відвернула голову. Він не наполягав.

​"Чого ти хочеш зараз?" — прозвучало моє питання. Голос був хриплим і мертвим. Я думала, що він отримав мене, і тепер, ймовірно, вимагатиме тіла.

​Віктор повільно подивився на мене. Його погляд був дивним — не жадібним, а оцінюючим.

​"Я? Я хочу лише одного, Лею. Ми не будемо поспішати. Ти зараз не в тому стані, щоб... виконувати обов'язки дружини. Ми чоловік і дружина за законом. Цього мені достатньо", — він зробив крок до дверей.

​"Гарних тобі снів, Леоноро. Нас чекає довге життя, і я маю намір зробити тебе щасливою", — сказав він, і зачинив за собою двері.

​Я лежала, вражена його несподіваною поблажливістю. Він не вимагав від мене тіла. Він вимагав підкорення і часу. Він хотів, щоб я прийняла його, коли буду готова. 

​Звук його кроків стих. Кімната поринула в тишу.

​Після довгої істерики, емоційного виснаження і почуття виконаного обов'язку, свідомість мене нарешті залишила. 

​Ранок прийшов із важким, гнітючим тиском. Відкривати очі було боляче. Я відчувала себе роздавленою, наче мене переїхав каток, а потім знову зібрали докупи для наступної вистави. Я була жива, але всередині — порожнеча.

​Я лежала, дивлячись у стелю, і в моїй голові повільно формувався єдиний, невідступний план: як втекти. Втекти від цього будинку, від цієї брехні, від Віктора Вернера. Але це здавалося неможливим. Я сама прикувала себе до нього, обмінявши свою свободу на свободу Артема. Тепер мені потрібно було знайти вихід, не наражаючи його на небезпеку.

​Мої думки були різко перервані. Двері відчинилися, і на порозі з'явилася покоївка — завжди акуратна, завжди з відчуттям поваги, що межує з острахом.

​"Пані Вернер, вибачте, що турбую. Вас чекають унизу на сніданок. Гості вже приїхали", — повідомила вона тихим, діловим тоном.

​Я на мить забула, що моє прізвище тепер — Вернер. Це викликало гіркий, неприємний спазм у грудях.

​"Мені байдуже, хто там приїхав", — відповіла я, не змінюючи пози.

​"Але це ваші батьки, а також батьки пана Віктора. Він просив вас негайно спуститися", — її тон став трохи наполегливішим.

​Я знову відчула, як мною керують. Навіть у власній кімнаті після власного весілля, яке стало моєю стратою, я не мала права на спокій.

​Зітхнувши, я підвелася. Я швидко одяглася у щось просте, але елегантне, не докладаючи жодних зусиль до зачіски чи макіяжу. Мені було абсолютно все одно, як я виглядаю.

​Коли я спустилася, сцена була ідеальною, як і очікувалося. У просторій вітальні, за величезним столом, накритим сріблом і кришталем, сиділи дві родини.

​Віктор Вернер сидів на чолі столу, впевнений і гостинний. Він розмовляв із батьками, демонструючи свою нову роль господаря дому і зятя.

​"Ось і Леонора", — сказав Віктор, променисто посміхаючись. — "Кохана, ти чудово виглядаєш! Дорогі батьки, вона досі не може відійти від учорашнього хвилювання".

​Я ввійшла до кімнати. Байдужість була моїм єдиним захистом. Я не посміхнулася, не привітала їх, а просто сіла на своє місце. Моє обличчя було кам'яним, очі — порожніми.

​Ця моя байдужість і відсутність ентузіазму одразу ж розсердили всіх присутніх.

​"Леоноро! Ти поводишся, як дитина!" — першою вибухнула моя мати, її голос був обурений. — "Це твій перший сніданок у шлюбі! Де твоя вихованість?"

​Батько Віктора, чоловік із гострими рисами обличчя, процідив: "Наречена, здається, забула, що вона вже не студентка. Вона тепер дружина Вернера".

​Я лише мовчала, беручи чашку з кавою. Їхній гнів був для мене бальзамом. Чим більше вони злилися, тим більше я відчувала, що моя душа ще не повністю підкорена. Я не збиралася грати роль їхньої щасливої, покірної невістки