Розділ 17.Шлях до Вівтаря як Хресна Дорога

Коли приготування були завершені, я стояла перед дверима. Покоївка обережно поправила фату. Я була досконала, як крижана статуя. Але під цією бездоганною зовнішністю я була розчавлена і розчавлена.

​Мене повели довгим коридором. Кожен крок був ударом по моїй волі. Це була не прогулянка нареченої — це була хресна дорога моєї жертви.

​Нарешті двері відчинилися, і я побачила картину свого пекла.

​Велика зала для урочистостей Вернера була переповнена. Яскраве освітлення, кришталь, блиск. Усюди багатство і вплив. Зібралися найважливіші люди міста: банкіри, політики, бізнесмени.

​Вони всі дивилися на мене. Бачили успішну угоду, прекрасну наречену, зміцнення капіталу.

​Я бачила, як сяють мої батьки. Мати, нарешті, щаслива, що донька припинила «дурниці» і повернулася у «правильне» русло. Батько, що торжествує, його обличчя виражало повну перемогу над моїм бунтом і над Артемом.

​Поруч із ними стояли батьки Вернера — такі ж неприємні, самовпевнені люди, як і він сам. Вони дивилися на мене як на цінний актив, який їхній син щойно придбав.

​Над усім цим витав Віктор Вернер. Він чекав мене біля імпровізованого вівтаря, розташованого на високій платформі, серед квітів і свічок.

​Я була нещаслива. Мої губи були стиснуті, але я трималася. Я мусила йти.

​Коли я йшла через натовп, мій погляд зачепився за обличчя людей. Вони мені посміхалися, але в їхніх очах я бачила лише байдужість і заздрість.

​

​Я почувалася наскрізь прозорою. Мені здавалося, що всі ці люди повинні бачити мої страждання, мій розпач і мою огиду до цього фарсу.

​Я була розчавлена усвідомленням того, що роблю. Я рятувала Артема, але водночас вбивала його віру в мене. Це було найжорстокіше розставання, яке я могла йому влаштувати.

​Нарешті, я підійшла до Віктора. Він простягнув мені руку. Його дотик обпік мене.

​"Ти виглядаєш, як королева", — прошепотів він, і в його очах була перемога.

​Я не відповіла. Моя боротьба закінчилася. Почалося моє вічне ув'язнення.

Музика наповнила залу — помпезна, велична. Я стояла поруч із Віктором Вернером, біля вівтаря, під поглядами сотень найвпливовіших людей міста. Світло від кришталевих люстр було сліпучим. Усі декорації кричали про достаток, але для мене ця обстановка була саркофагом.

​Церемонію вів дорогий церемоніймейстер. Його голос був гучним, театральним, сповненим урочистості, але я чула його наче крізь товщу води. Мій розум був налаштований на іншу частоту. Я уявляла Артема, який у цей момент, можливо, вже перетинає кордон, несучи мою жертву.

​Я дивилася вперед, намагаючись не зустрічатися поглядом ні з батьком, ні з Віктором. Я зафіксувала погляд на свічці, що стояла на вівтарі, і молилася, щоб вона не згасла, поки все не закінчиться.

​"Ми зібралися сьогодні, щоб засвідчити об'єднання двох великих сімей, двох прекрасних сердець..." — говорив церемоніймейстер, і кожне слово було брехнею.

​Коли дійшла черга до обміну обручками, я відчула, як моє тіло заціпеніло.

​Віктор Вернер узяв мою руку. Його шкіра була гарячою і сухою. Він одягнув мені на палець важку, блискучу каблучку з величезним діамантом. Цей діамант здавався мені окови, які тепер навіки прикували мене до нього.

​"Я, Віктор Вернер, беру тебе, Леоноро, собі за дружину, щоб мати і тримати, від сьогодні і надалі, в горі і радості, в багатстві і бідності, в хворобі і здоров'ї, любити і плекати, доки смерть не розлучить нас", — його голос був упевненим і твердим. У його словах не було любові, лише власницький тріумф.

​Моя черга. Це був кульмінаційний момент моєї жертви.

​Я повинна була вимовити ці клятви. Ці слова, які мали стати офіційною зрадою Артема.

​Я взяла його руку, і моя була холодна. Я відчувала, як у мене тремтить уся щелепа. Я змусила себе відкрити рот.

​"Я, Леонора..." — мій голос був ледь чутним, хриплим.

​Я на мить закрила очі. У цей момент я попрощалася з Артемом.

​"...беру тебе, Вікторе, собі за чоловіка, щоб мати і тримати..." — слова душили мене. Я промовляла їх, дивлячись на юрбу, яка байдуже спостерігала.

​Я швидко, майже беззвучно прошепотіла решту клятви, не дивлячись на нього. Я принесла клятву невірності своєму серцю.

​Нарешті, голос церемоніймейстера пролунав, наче фінальний акорд:

​"Якщо немає жодних законних причин, чому ці двоє не можуть бути законно одружені, я оголошую вас чоловіком і дружиною".

​Зала вибухнула оплесками. Сяяли спалахи фотокамер. Батьки кинулися до нас із привітаннями.

​Але для мене настав кінець світу. Я відчула, як Віктор Вернер притягнув мене до себе для поцілунку.

​Я зціпила зуби і дозволила цьому огидному дотику статися. Це був не поцілунок. Це було запечатування угоди. Я продала себе.

​Відразу після цього я відчула, як у моїх очах потемніло від фізичного і морального виснаження. Мій шлях був пройдений. Артем був вільний.

Зала гуділа від голосів і музики. Оголошення нас чоловіком і дружиною запустило хвилю вітань.

​Першими кинулися мої батьки. Мати обіймала мене міцно, але це було обійми власниці, а не матері. "Нарешті, Лею! Ти зробила це! Ти справжня Вернер!" — її голос був сповнений захвату. Батько поплескав Віктора по плечу: "Чудова робота, зять. Чудова робота".

​Потім підійшли батьки Віктора. Його мати, обвішана діамантами, холодно поцілувала мене в щоку. Їхні вітання були наповнені не щирістю, а вагою їхнього капіталу.

​Далі пішли його друзі та партнери — довга низка чоловіків у дорогих костюмах, які тиснули Віктору руку, кидаючи на мене оцінюючі погляди. Вони бачили не наречену, а дорогий трофей, що тепер належав Віктору.

​Я стояла поруч із Вернером, застигла, як манекен. Я ледве трималася. Усе моє єство кричало від огиди. У моїй голові пульсувало усвідомлення: я — зрадниця. Я дозволила цьому статися. Я обміняла його віру на його життя.

​З моєї сторони більше не було нікого. Не було Каріни. Не було жодного друга, який би знав правду і міг би підтримати. Моя самотність у цей момент була абсолютною і нищівною.