Розділ 16. Зрада: Золота Куля

Минуло кілька днів у СІЗО. Кожен день був наповнений тупим, гнітючим очікуванням. Я тримався лише на думці про компромат і надії на Віталіка.

​Мене знову викликали на побачення. Віталік сидів навпроти, і цього разу його обличчя було не просто стурбованим, а похмурим і повним жалю.

​"Що сталося, Віталіку? Ти знайшов флешку?" — я поспішав, відчуваючи, як стискається серце.

​Він простягнув мені руку. Його дотик був важким.

​"Артеме, це погано. Дуже погано. З флешкою... нічого. Твоя квартира була обшукана, здається. Я не знайшов її в книзі. Хтось був швидший", — він опустив погляд.

​Моє тіло на секунду обм'якло. Наша єдина зброя — знищена.

​"А справу... справу не закрити. Адвокат каже правду. Вони все підробили ідеально. Відео, свідки, експертиза... все проти тебе. Вони дали тобі найгірший сценарій", — Віталік говорив тихо, наче боявся, що його почують. — "Артеме, тобі не вибратися з цього звинувачення. У тебе немає нічого. Все проти тебе".

​Я сидів, заціпенівши. Розпач був фізичним, наче з моїх грудей вирвали повітря. Отже, це кінець. Я залишуся тут, і батько Леї виграв. Він знищив мене і моє майбутнє.

​"Я... я не розумію. Лея... вона знає? Вона... вона ж знає, що я не винен!"

​Саме в цей момент Віталік зробив те, що завдало мені фінального, нищівного удару.

​Він обережно витягнув із внутрішньої кишені складену газету. Це була столична світська хроніка. Він розгорнув її і, не дивлячись мені в очі, поклав на стіл, повертаючи до мене.

​Посередині розвороту, на кольоровому фото, сяяла вона. Лея. Вона стояла поруч із Віктором Вернером. Обидва посміхалися.

​Над фото великими літерами був заголовок:

​ВЕСІЛЛЯ РОКУ! СПАДКОЄМИЦЯ ФОНДУ ЗАСВІТИЛА КІЛЬЦЕМ: ВЕСІЛЛЯ ЛЕОНОРИ ТА ВІКТОРА ВЕРНЕРА ОГОЛОШЕНО!

​Світ, який я знав, вибухнув.

​Це був не просто шок. Це було, наче мені влучили золотою кулею прямо в серце. Уся кров відринула від мого обличчя. Я відчув, як усе моє тіло заціпеніло.

​Зрада.

​Вона. Вона його вибрала.Його....

​Вона втекла від мене, прийшла до мене, ми разом будували плани... і щойно я потрапив у біду, вона повернулася до нього. До того, хто може купити її життя.

​Вона була не сильнішою за свого батька. Вона була просто дитиною, яка злякалася бідності та втечі.

​Я відчув фізичний, нестерпний біль. Це було не розчарування. Це було розчавлення. Уся моя боротьба, усі мої жертви, усі мої побої, весь мій арешт — усе це було марно.

​Я повільно підняв руку, і мій палець торкнувся фотографії. Її прекрасне, знайоме обличчя, її посмішка, звернена не до мене, а до нього.

​Я подивився на Віталіка. У моїх очах була смертельна пустка.

​"Вона... вона... вона його вибрала", — мій голос був ледь чутним шепотом. Це не було запитання. Це було констатація кінця.

​"Артеме, я... я не знаю, що сталося. Можливо, її батько... можливо, він її змусив!" — Віталік намагався мене захистити, але його голос звучав слабко.

​"Змусив?" — я підняв голову. В очах не було сліз, лише холодний лід. — "Вона могла боротися. Вона могла чекати. Вона могла померти, але не зраджувати. Вона... вона просто вибрала золоту клітку. Замінила мене на безпеку і гроші".

​Весь мій світ, побудований на вірі в її бунт і любов, перетворився на прах. Я був не просто ув'язнений; я був розчавлений зрадою.

​Розпач був абсолютним. Я втратив не лише свободу, а й єдину причину боротися. Вона сама віддала мені усе — і одразу ж усе забрала.

​Я відкинув газету. Мій погляд був порожнім.

​"Залиш мене. Іди. Тут тебе більше нічого не тримає", — я відвернувся від Віталіка.

​Він намагався щось сказати, але я не слухав. Уся моя любов перетворилася на гірку, отруйну ненависть. Я був знищений. Я був зранений не батьком Леї, а нею самою.

Я жила в цьому будинку-холодильнику Вернера вже кілька днів, і кожен ранок приносив мені лише огиду і страх. Віктор уникав мене, але його команда працювала ідеально.

​Одного ранку до моєї кімнати увірвалася особиста помічниця Віктора — холодна, ділова жінка, яку Вернер, очевидно, поставив наглядати за мною.

​"Леоноро, підйом! Сьогодні важливий день. Нам потрібні офіційні фото для оголошення", — вона говорила так, ніби ми обговорювали вибір скатертини.

​Я сиділа на ліжку, дивлячись на неї з ненавистю. "Я не буду фотографуватися. І я нічого не оголошувала".

​"Ви оголосили свою згоду Віктору Вернеру. А він, між іншим, уже запустив процес звільнення вашого... друга. Кожен день у в'язниці — це його ризик, а ваш ризик — порушити угоду. Вернер вимагає публічного підтвердження. Жодного звільнення, поки він не побачить фото в пресі", — її голос був незворушним.

​Я відчула, як мене охоплює холодний жах. Це був останній важіль. Вернер виявився ще більш витонченим маніпулятором, ніж мій батько. Він знав, що я зроблю все, аби цей знімок пришвидшив звільнення Артема.

​Мене повели в гардеробну. Стилісти, перукарі — ціла армія людей оточила мене. Я опиралася внутрішньо, але дозволяла їм робити свою роботу. Вони одягли мене в дорогу, світлу сукню — символ моєї золотої клітки.

​"Посміхайтеся, Леоноро. Це ж ваше щастя", — саркастично зауважила стилістка, коли я дивилася на себе в дзеркало з кам'яним виразом.

​Я почувалася лялькою, якою керують. Це був не мій образ, це була маска зрадниці.

​Сама фотосесія відбулася у вітальні. Прийшов Віктор. Він сяяв. Для нього це був тріумф і покарання для мене.

​"Моя наречена виглядає чудово", — сказав він, обіймаючи мене за талію. Його дотик викликав огиду, і я ледве стрималася, щоб не відштовхнути його.

​Фотограф почав клацати.

​"Ближче! Трохи більше пристрасті! Лею, посміхнися нареченому!" — вимагав він.

​Я намагалася посміхнутися, але це була жахлива, вимучена гримаса. Віктор, усвідомлюючи мою огиду, вирішив зіграти.

​"Кохана, ти не хочеш, щоб твій друг швидко вийшов на свободу? Покажи, наскільки ти щаслива зі мною", — прошепотів він мені на вухо, і його дихання обпекло мою шкіру.