Розділ 15. Ізоляція та Шаленство Золотої Клітки

​Я прокинулася у своїй кімнаті. Біль від удару батька минув, але залишився пекучий слід на щоці та в душі. Я лежала, дивлячись у стелю, і відчувала, що моя свідомість повільно, але невпинно руйнується.

​Я була знову в полоні, але цього разу ціна мого визволення була катастрофічною. Артем. Його забрали. Його звинуватили у вбивстві.

​Мене охопило шаленство. Я підхопилася, кинулася до дверей, била в них кулаками.

​"Випустіть мене! Випустіть! Я хочу знати, що з Артемом!" — мій голос зірвався на крик, що швидко перетворився на безпорадний ридання.

​Двері не відчинилися. Я чула лише тишу з-за них — охорона слухала.

​Я кинулася до вікна, але скло було товсте, а замки — надійні. Я ізольована. Мене відрізали від правди, від свободи і від нього.

​Мій розум розривався від нерозуміння.

​Що з ним? Чи знає він, що це батько? Чи його били? Чи дають йому їсти?

​Я уявляла його в холодній, брудній камері, звинуваченого у найстрашнішому, а я сиджу тут, у цій золотій клітці, оточена багатством, яке його знищило.

​Мною керувало лише одне — пекуча, нестерпна провина.

​Це моя провина. Це я винна у всьому.

​Якби я не втекла з дому. Якби я не погодилася на той проєкт. Якби я не закохалася в нього. Якби ми просто залишилися на набережній, не намагаючись змінити свій світ. Батько боровся зі мною, але Артем заплатив за це своїм життям і своєю свободою.

​Я впала на підлогу, стискаючи ковдру. Я плакала не просто від горя. Я плакала від відчаю, від шаленства і від нестерпного бажання повернути час назад.

​Я більше за життя хочу, щоб його випустили. Я готова була відмовитися від усіх своїх мрій, від свого багатства, від свого майбутнього, аби тільки він був вільний. Аби тільки я могла побачити його усмішку і знати, що він у безпеці.

​Я відчувала, як руйнується мій моральний стрижень. Я звинувачувала себе в його долі. Я шаленіла від безсилля і власної марності.

​Я поповзла до дзеркала і подивилася на себе. На мене дивилося бліде, виснажене обличчя, з очима, повними болю, і слідом від удару батька.

​Ти заслуговуєш цього. Це ціна його арешту.

​Я почала плакати з новою силою, б'ючись головою об підлогу. Єдине, що залишалося в цьому розкішному полоні, це божевілля. Мене пожирала любов і провина.

​Я знала, що він бореться. Але я не знала, чи зможе він перемогти цю брудну брехню, яку мій батько купив за свої гроші. Без нього я була лише безпорадною іграшкою в руках своєї родини.

Вечір застав мене у стані гнітючого ступору. Я більше не кричала, не билася в істериці. Я сиділа на підлозі, обіймаючи коліна, і дозволяла горю повільно мене пожирати.
​Раптом двері відчинилися. Я не обернулася. Я оголосила байкот усім, хто перебував у цьому будинку.
​"Леоноро", — пролунав голос матері. Він був м'яким, але наповненим звичним роздратуванням. — "Спустися вниз. Тобі потрібно припинити цю дитячу гру. Батько чекає тебе у кабінеті".
​"Я нікуди не піду", — мій голос був хрипким від сліз.
​"Не будь дурною. Ти маєш поговорити. Це стосується... твого майбутнього", — вона не згадала імені Артема, навіть ця крихітна людяність була їй не властива.
​Я знала, що вона бреше про батька. Він би не покликав мене так м'яко. Але я повинна була спуститися. У мене була лише одна мета: дізнатися правду про Артема і сказати їм, що я знаю про його невинуватість. Я мусила кинути свій останній протест.
​Я піднялася. Спустилася сходами, відчуваючи себе зомбі.
​Увійшовши до кабінету, я відчула нову хвилю ненависті. Батька і матері там не було.
​Замість них, у центрі кабінету, стояв Віктор Вернер.
​Він був бездоганно одягнений. Його костюм-трійка сидів ідеально. У руках він тримав келих із коньяком, а на обличчі — галантну, аж до тошноти, посмішку.
​Він поводився так, ніби нічого не сталося: ні моєї зганьби, ні удару батька, ні арешту Артема.
​"Лею. Як добре, що ти вирішила приєднатися", — він поставив келих і рушив до мене. Його рухи були повільними, хижими. — "Ти не уявляєш, як я хвилювався".
​Мене нудило від його удаваної турботи. Від його фальшивого тону. Від його присутності в цій кімнаті. Він був символом усього бруду і лицемірства, від якого я намагалася втекти. Я ненавиділа його за його причетність до арешту Артема, за його мовчання, за його власність.
​Я зупинилася на безпечній відстані, мої очі були холодними, як лід.
​"Де мій батько? Що ти тут робиш?" — процідила я.
​"О, Лею, твій батько... він вирішує деякі неприємні юридичні питання. А твоя мати відпочиває. А я... я тут, щоб поговорити з тобою. Щодо нас", — він зробив крок ближче.
​"Нас не існує. Я сказала тобі. Я зіпсований товар. Хіба ти не чув?" — я кинула йому ці слова, як бруд.
​Він знову посміхнувся — це була нещира, самовпевнена посмішка, яка не дісталася його очей.
​"Ти думаєш, я такий наївний, Лею? Я знаю, що ти говориш це, щоб мене відштовхнути. Але мені це байдуже. Абсолютно. Я люблю тебе такою, якою ти є. З усіма твоїми... помилками", — він наголосив на цьому слові.
​Я зрозуміла, що він прийшов не для того, щоб сперечатися про цноту. Він прийшов за владою і бізнесом.
​Вернер нарешті підійшов до суті. Він знизив голос, і в ньому з'явилася сталева твердість, від якої по мені пробіг мороз.
​"Послухай мене, Лею. Я тут, щоб зробити тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися".
​  Він нахилився, і його погляд був прямим і загрозливим.
​"Твій коханий Артем Романов сидить у слідчому ізоляторі, звинувачений у вбивстві. Його чекає довгий термін. А твій батько має необмежені ресурси, щоб переконатися, що він залишиться там назавжди. Або, що ще гірше, з ним щось трапиться у в'язниці".
​  Я ледь не задихнулася. "Ти... ти погрожуєш йому?"
​"Я? Ні. Я просто пояснюю реальність. Але я знаю, що ти його кохаєш. І я готовий допомогти".
​Він витримав паузу, насолоджуючись моїм відчаєм.
​    "Моя пропозиція проста: Ти припиняєш цей байкот, ти вибачаєшся перед батьком, ти погоджуєшся на наш шлюб, і ти граєш роль ідеальної нареченої. У відповідь... я використовую свій вплив і зв'язки, щоб довести невинність твого Артема і витягти його з в'язниці. Він буде на волі, і він зможе покинути країну, залишивши тебе назавжди. Ти його рятуєш, а я отримую свою дружину. Це обмін, Лею. Ти рятуєш його свободою, а я купую тебе шлюбом".
​Я стояла, не в змозі поворухнутися. Це був диявольський, жорстокий вибір. Я могла врятувати життя і свободу Артема, але ціною мого щастя і моєї душі.