Розділ 14. Фінальний Удар і Злам

​Лея

​Чорний позашляховик мчав назад до маєтку. Я сиділа, затиснута між двома охоронцями, морально знищена. Крик Артема, його заарештоване обличчя, його безсилля — це було останнє, що я бачила. Я знала, що не змогла його врятувати, і що він тепер у руках цієї злої, брудної системи, яку запустив мій батько.

​Я більше не плакала. Сльози закінчилися. Залишилася лише порожнеча і холодний, нищівний біль.

​Коли мене запхали в хол, я побачила, що на мене чекають. Це був не просто допит, це був трибунал.

​У великому кабінеті батька за його масивним столом сиділа мати. Вона щойно повернулася, і це було видно: ідеальний засмага, шикарна сукня, спокійний, нудьгуючий погляд. Їй було абсолютно байдуже. Її присутність була лише для того, щоб надати цій сцені видимість сімейного занепокоєння.

​Але найгірше: на шкіряному дивані, недбало схрестивши ноги, сидів Віктор Вернер. Він чекав.

​"Ось і наша наречена", — процідив батько, коли мене штовхнули до нього.

​Я ледь стояла на ногах, але в моєму погляді не було покори.

​"Леоноро, подивися на себе", — почала мати з легким роздратуванням, наче я забруднила її килим. — "Ти змушуєш нас червоніти. У тебе весілля через місяць. Ти твориш дурниці. Цей бідний студент — це не твій рівень. Це просто дешевий роман для гуртожитку. Ти повинна думати про свій статус".

​Мене вбивали ці слова. Вони руйнували не лише Артема, а й справжність нашої любові.

​"Він не бідний. Він чесний", — мій голос був хриплим. — "Ви купили його, ви знищили його проєкт, ви посадили його у в'язницю за те, чого він не робив. І ви говорите про 'статус'?"

​Батько встав. Він був розлючений, але тримав себе в руках.

​"Досить. Ти будеш зі мною розмовляти, коли навчишся поважати родину. Ти вийдеш заміж за Віктора. І крапка. Це вирішено", — сказав він, вказуючи на Вернера.

​Вернер нарешті заговорив. "Лею, я готовий забути цю... маленьку помилку. Повертайся до мене. Ми все налагодимо".

​Я подивилася на нього. І в цей момент, у своїй повній безнадії і болю, я вирішила використати свою останню, найжорстокішу зброю. Я повинна була знищити цей шлюб, щоб дати Артему шанс на волю.

​"Налагодимо?" — я гірко засміялася. — "Навряд чи ти захочеш одружитися на зіпсованому товарі, Вікторе".

​Вернер здивовано підняв брову.

​"Я вже не цнотлива", — я сказала це гучно, дивлячись йому прямо у вічі. — "Я віддалася Артему. Я його жінка. Навряд чи твоя сім'я погодиться на таку наречену".

​Кабінет огорнула абсолютна тиша.

​Вернер був вражений. Його самовдоволена посмішка зникла. Його обличчя стало білим, як крейда. Це було для нього приниженням і несподіванкою.

​Але батько... його гнів був миттєвим і руйнівним. Він не очікував такого акту бунту і такої публічної ганьби перед майбутнім зятем.

​"Ти... ти ганьбиш мене?! Ти брешеш!" — Його обличчя скривилося від люті.

​Я не встигла відповісти. Він зробив крок і, не стримуючись, сильно вдарив мене по обличчю.

​Удар був різкий і пекучий. Я відчула, як голова моя крутиться, і в очах потемніло. Я впала, і останнім, що я чула, був переляканий вигук матері та гнівний голос батька, який кричав на охорону.

​Свідомість мене покинула.

Артем

Мене привезли до слідчого управління. Кабінет був сірим, повітря — важким, а слідчий, чоловік років п'ятдесяти з втомленим, але жорстким обличчям, не виявляв жодного співчуття.

​Я сидів навпроти нього, все ще відчуваючи наслідки вчорашньої бійки. Мене тримали в невідомості, і я знав, що це тиск.

​"Артеме Романов", — почав слідчий, зачитуючи протокол. — "Ви підозрюєтеся у скоєнні кримінального злочину, передбаченого статтею про порушення правил дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілого. А саме: ви, керуючи автомобілем 'Лада', скоїли наїзд на пішохода і скрилися з місця злочину".

​Мене накрило відчуття сюрреалізму. Це була не просто підстава, це була театральна вистава, поставлена батьком Леї.

​"Це помилка! Я не скоював жодного наїзду!" — я намагався тримати себе в руках, але мій голос тремтів. — "Це підстава! Я знаю, хто за цим стоїть!"

​Слідчий не відреагував. Він лише витягнув планшет і натиснув на кнопку.

​"Давайте подивимося на докази, Романов", — він повернув екран до мене.

​На екрані з'явилося відео низької якості, зняте, ймовірно, з камери зовнішнього спостереження десь на околиці міста. У кадрі була моя старенька "Лада", той самий білий, пошарпаний автомобіль, який я залишив біля квартири, коли втік з Леєю. На відео було видно, як автомобіль швидко проїжджає, і — найжахливіше — як він збиває нечітку фігуру, що з'явилася на узбіччі. Автомобіль не зупинився.

​Я заціпенів. Моя "Лада".

​"Це моя машина", — прошепотів я, відчуваючи, як мене накриває холодний піт.

​"Звісно, ваша. Ми знайшли її у дворі вашого будинку, з пошкодженнями, характерними для зіткнення. Але нам цікаво інше. Хто був за кермом?"

​"Не я! Я не був за кермом! Я був із Леєю!" — я відчайдушно намагався зачепитися за нашу спільну ніч як за алібі.

​"Ваше алібі — це донька відомого бізнесмена, яку ви, до речі, викрали з дому? Це слабке алібі, Романов. Ми бачимо, що ви приїхали до аеропорту, намагаючись втекти з країни", — слідчий поклав руки на стіл. — "А хто ще міг бути за кермом вашої машини, якщо ви стверджуєте, що це не ви? Може, ви її продали? Або позичили? Чи ви просто хочете захистити справжнього винуватця?"

​Я зрозумів жах ситуації. Батько Леї не просто сфабрикував подію. Він зробив її бездоганною і абсолютно безвихідною. Відео, моя машина, моя спроба втечі — усе вказувало на мою провину.

​Я був у розпачі. Я не мав алібі, яке б підтвердила нейтральна особа. Віталік знав про мій план, але не міг би підтвердити моє місцезнаходження в момент наїзду. І найголовніше: хто б повірив бідному студенту проти короля бізнесу?

​"Я не винний. Ви можете перевірити мої дані, мій телефон..." — я намагався чинити опір.

​Слідчий байдуже похитав головою.