Розділ 13.Допит і Фінальний Ультиматум

​Артем

​Мене тримали двоє охоронців, як спійманого злодія. Я стояв перед Максимом Львовичем, мої руки були боляче викручені за спиною. Я бачив його несамовитий гнів через зникнення Леї. Я знав, що він збирається відігратися на мені.

​Він повільно обійшов свій величезний стіл, його очі були холодні, як сталь.

​"Ти прийшов сюди, Артеме. Знову. На приватну територію. Це — кримінальний злочин. А враховуючи, що ти щойно був вигнаний із Фонду через 'нестабільність', ти знаєш, що тебе чекає, якщо я зателефоную куди слід?" — він говорив тихо, але його слова були важчими за удари.

​"Я прийшов за своєю жінкою", — сказав я, мужньо дивлячись йому у вічі. Біль у руках відступив перед необхідністю захищати Лею.

​Максим Львович розсміявся — коротким, сухим, презирливим сміхом.

​"Твоєю? Ти навіть не розумієш, про що говориш, хлопче. Ти бачив, де ти живеш? Ти бачив, на що я можу купити тобі життя? Ти думаєш, що пристрасть триватиме довше, ніж один тиждень у нужді? Ти не зможеш її забезпечити! Ти не зможеш дати їй нічого, крім проблем!"

​Його слова були ударом, бо вони були частково правдою.

​"Я дам їй те, що не можете дати ви: свободу і кохання! І вона вибрала це!" — я виплюнув ці слова.

​Батько Леї підійшов до мене впритул, його погляд був сповнений зневаги, але й деякої втоми.

​"Ви молоді. Ви не розумієте, що робите. Ви думаєте, це — романтична драма. Але це життя. І я ніколи не погоджуся з тим, щоб моя донька, спадкоємиця мого капіталу, була з бідняком, який не може навіть заплатити за свій гуртожиток! Якщо ти будеш ще раз бачитися з нею, якщо ти ще раз спробуєш наблизитися до моєї родини чи мого бізнесу..."

​Він зробив паузу. У його голосі з'явилася сталева погроза.

​"...я знищу тебе. Я зроблю так, що ти будеш жебракувати. Я знищу тебе і твою матір. Ти зрозумів?"

​Мене це розлютило до глибини душі. Погрожувати матері — це було останньою межею. Я знав, що повинен відповісти.

​"Я нічого не боюся", — я відповів йому, підіймаючи голову. Я бачив, як він здивувався моїй мужності. — "Я не боюся ні тебе, ні твоєї в'язниці, ні твого впливу. Твоя донька любить мене, і це все, що має значення. Якщо ти думаєш, що гроші можуть купити все, ти помиляєшся".

​Максим Львович кипнув. Він зрозумів, що слова не діють.

​"Досить! Я не буду витрачати час на цього романтика!" — він махнув рукою охоронцям. — "Викиньте його за паркан! І скажіть: якщо він ще раз з'явиться тут, навіть на кілометр, він отримає не просто бійку. Його чекає в'язниця за вторгнення та шантаж! Він мені не потрібен. Його не існує!"

​Охоронці грубо потягли мене. Це було принизливо, але я відчував перемогу. Я стояв. Я не зламався. Я показав йому, що його гроші не можуть купити мою гідність і моє кохання.

​Мене виштовхнули на дорогу біля воріт. Я впав на асфальт, але відразу підвівся. Я не мав Леї, але я зберіг свою волю.

​Тепер я знав: слова закінчилися. Почався справжній план.

Мене виштовхнули на дорогу. Охоронці з гуркотом зачинили ворота маєтку. Я підвівся, обтрушуючись від пилу, відчуваючи біль у кожній кістці, але внутрішньо — перемогу. Я не зламався.

​Я кульгав уздовж дороги, коли з-за повороту виїхав автомобіль. Це був Віталік.

​"Сідай, чорт забирай! Ти як?" — він зупинився.

​Я сів. Я мав розповісти йому про погрози батька, про в'язницю, про знищення. Але Віталік не дав мені говорити.

​"Ти не повіриш, Артеме. Поки ти там героїчно бився, вона втекла", — сказав він, посміхаючись. — "Я чекав на задній точці, і вона просто вискочила з паркану, як кішка! Вона зараз у твоїй квартирі. Я її відвіз".

​Мене накрило абсолютне, шалене полегшення. Лея. Вона змогла. Вона йшла мені назустріч.

​Я відчув, як у мене з'явилося нове, несамовите бажання. Не просто кохання, а спільна воля до виживання.

​Ми швидко доїхали до моєї квартири. Я піднявся сходами, не відчуваючи болю. Відчинивши двері, я побачив її.

​Вона сиділа на дивані, схрестивши ноги, її обличчя було бліде від страху і втоми, але її очі, коли вона побачила мене, спалахнули радістю і сльозами.

​"Артеме!" — Вона кинулася до мене.

​Я спіймав її в обійми. Ми притиснулися одне до одного так міцно, наче намагалися знову стати одним цілим. Я відчував її запах, її тіло, її гаряче дихання. Я забув про охорону, про батька, про проєкт. Була лише вона, моя Лея, яка повернулася до мене.

​"Ти тут. Ти втекла. Я знав, я знав, що ти зможеш!" — прошепотів я їй у волосся.

​"Ти... ти в порядку? Я чула твої крики. Я бачила, як вони тебе... вигнали", — вона відсторонилася і почала обережно торкатися моїх синців.

​Ми сіли на диван, обійнявшись, розуміючи, що наше щастя недовговічне.

​"Батько. Він знає все. Він погрожував мені в'язницею. Він знищить мою родину, якщо я ще раз до тебе наближуся", — я говорив тихо.

​Лея взяла мою руку, її погляд став серйозним і прагматичним.

​"Я знаю. Проєкт не спрацював. У нас немає часу. Артеме, ми не можемо тут залишатися. Я бачила його гнів. Він нас знайде. Він нас розлучить. Нам треба тікати за кордон. Негайно", — її слова були рішучими.

​Я закрив очі, думаючи про це. Втеча. Це був єдиний варіант. Гроші від авансу, які я отримав, ще були в мене. Це був наш шанс.

​"Ти маєш рацію. Ми не можемо чекати. Ми поїдемо. Вранці. З першим поїздом чи автобусом, який йде на Захід. Я подзвоню Віталіку. Він допоможе з документами. Але... до ранку", — я обійняв її сильніше.

​"До ранку", — вона погодилася.

​Ми знали, що це може бути наша остання ніч у цьому місті. Можливо, наша остання ніч у безпеці. І ми вирішили, що вона повинна бути нашою.

​

​Ми не говорили більше про батька, про втечу. Усе наше спілкування перейшло на мову дотиків.

​Я поніс її в спальню. Це не була пристрасть гніву чи відновлення. Це була несамовита, відчайдушна любов на межі кінця. Ми цілувалися, наче хотіли ввібрати в себе все тепло й пам'ять одне про одного, перш ніж нас розлучить доля.