Розділ 10. Нові неприємності

Я вирішила почекати Артема не біля центрального входу, а на дальній, студентській парковці. Я сіла на бордюр, намагаючись зберегти спокійний вигляд, але серце шалено калатало в очікуванні його мотоцикла.

​"Ти сама себе чекаєш, Лею?"

​Я підняла очі й побачила Діму. Він підійшов легко, з тією ж безтурботною, трохи хижою посмішкою, яка завжди була його візитівкою.

​"Ні,Дімо. Я трохи відпочиваю від цього божевілля з Конвенцією", — я встала, намагаючись тримати дистанцію, але водночас не виглядати підозріло.

​Ми почали розмову про університет, про його успіхи в бізнесі його батька. Він був розумний, приємний, і я була йому щиро вдячна за те, що він зіграв роль мого захисника перед Вернером.

​Але атмосфера швидко змінилася.

​"Лею, ти справді думаєш, що тобі варто так себе виснажувати?" — він нахилився ближче, і в його очах промайнула іскра, яку я бачила вже багато разів. — "Ти звільнилася. Я звільнився. Може, давай... нарешті, сходимо на вечерю? Ти знаєш, я серйозний щодо тебе. Набагато серйозніший, ніж будь-який 'діловий партнер' чи твій колишній наречений".

​Це був мій шанс закрити тему раз і назавжди. Я не могла дозволити йому грати роль мого фальшивого коханця, поки я сама була повністю віддана Артему.

​Я посміхнулася — щиро, але водночас насмішкувато.

​"Дімо, я тобі дуже вдячна за твою допомогу і за те, що ти прикрив мене перед Вернером. Ти чудовий друг, і я ціную твою підтримку", — я зробила паузу, дозволяючи своєму щастю проявитися в моєму голосі. — "Але щодо стосунків... у мене вже є хлопець. І я його кохаю. Дуже сильно. І це не 'діловий партнер', Дімо. Це... мій світ".

​Його посмішка зникла. Його обличчя стало кам'яним. Він був звиклий отримувати все, що хотів.

​"Що? Який хлопець? Ти про того бідного студента?" — у його голосі пролунало презирство, але воно швидко змінилося люттю. — "Лею, не будь ідіоткою! Це все гра! Він використовує тебе, щоб вибити гроші! Ти йому не потрібна!"

​"Ти помиляєшся", — мій голос став холодним. — "І не смій говорити про нього. Ти його не знаєш".

​Діма спалахнув. Його гордість була розтоптана. Він зробив крок до мене й схопив мене за руку. Його хватка була міцною і болючою.

​"Я знаю! Я знаю твого батька! Я знаю, що ти робиш! І я знаю, що ти помиляєшся! " — він майже кричав.

​Саме в цю секунду, коли його слова летіли на мене, а його пальці боляче стискали мою кістку, я почула ревіння. Не просто шум, а грім, який наближався на шаленій швидкості.

​Чорний мотоцикл вилетів на парковку, немов випущений снаряд. Це був Артем. Він побачив, як Діма тримає мене. Його обличчя під шоломом було спотворене люттю.

​Артем різко загальмував. Мотоцикл видав пронизливий виск гуми, і він зупинився буквально за метр від нас.

​Він навіть не зняв шолом. Його голос, посилений гнівом, пролунав глухо:

​"Прибери від неї руки".

​Діма остовпів від такої зухвалості. Він відпустив мою руку. "Хто ти такий, щоб мені вказувати? Це не твій бізнес!"

​Артем повільно зняв шолом. Його очі були чорними від гніву. Це був той самий "небезпечний, вільний чоловік", якого я покохала на набережній.

​"Вона моя", — ці слова були сказані з такою владою, що Діма нарешті зрозумів.

​"Ах, ти, бідний студент! Вирішив, що зможеш забрати в мене те, що я хочу? Я знищу тебе і твій нікчемний проєкт!" — Діма кинувся до Артема.

​Артем був готовий. Він відкинув шолом убік і зробив крок назад.

​Перший удар Діми пройшов повз. Артем відповів жорстким хуком у щелепу. Звук удару був таким гучним, що я здригнулася. Діма похитнувся і впав на асфальт.

​"Забирайся звідси. І ніколи більше не торкайся її", — Артем нахилився над Дімою.

​Але Діма був у люті. Він схопив камінь з клумби й кинувся на Артема.

​Почалася бійка. Вони билися за мене — за моє кохання, за мою свободу, за нашу угоду. Це було жорстоко, без правил, як боротьба за виживання. Я стояла, прикриваючи рот рукою. Мої очі були повні сліз, але не страху.

​Я бачила, що Артем б'ється не просто за себе. Він б'ється за нас.

Бійка була жорстока, але недовга. Артем, хоча й був виснажений, мав рішучість і лють, яких не вистачало Дімі, розбещеному безтурботним життям. Артем притиснув Діму до землі, і його кулак був готовий завдати останнього удару.

​"Я сказав тобі... тримайся подалі!" — процідив Артем, важко дихаючи.

​В цей момент з'явилася охорона університету. Двоє кремезних охоронців розтягли хлопців.

​"Негайно припиніть! Це територія університету!"

​Діма, з розбитим носом і порваною сорочкою, стояв, витираючи кров. Його обличчя було сповнене не стільки болю, скільки ненависті й ображеної гордості.

​"Ти пошкодуєш про це, студенте!" — крикнув Діма, кидаючи останній погляд на Артема. — "Це був останній раз! Я зроблю так, що ти вилетиш звідси, і ти будеш благати про милостиню!"

​Охоронці наполягли, щоб Діма негайно залишив територію, а Артему наказали дати пояснення.

​"Не треба пояснень", — я швидко підійшла до Артема. — "Ми їдемо. Це було непорозуміння. Ми їдемо додому".

​Я взяла його за руку. Його кісточки були збиті. Я відчула, як він досі тремтить від адреналіну. Я кинула на охоронців найхолодніший погляд, який тільки могла.

​"Усе вирішено. У нас терміновий проєкт. Негайно", — я використала свій "фірмовий" тон з минулого життя, який завжди діяв на підлеглих.

​Я швидко схопила шолом і потягла Артема до мотоцикла. Він був занадто заведений, щоб сперечатися.

​Ми вилетіли з парковки на усій швидкості. Але Артем не поїхав до своєї квартири. Він поїхав на набережну, туди ж, де ми вперше поцілувалися.

​Він різко зупинився. Зліз із мотоцикла і з такою силою кинув шолом, що той відлетів на траву. Він стояв, стиснувши кулаки, його плечі здіймалися від люті. Його дихання було швидким і уривчастим.

​"Він. Він не сміє! Не сміє мене так принижувати!" — Він проціджував слова, а його обличчя було жорстким, як камінь. Це була лють, яку я ще не бачила. Він був настільки розлючений і сповнений ненависті, що я трохи злякалася. Це був не просто Артем — це був звільнений гнів людини, яка втомилася від несправедливості та зневаги.