Розділ 7. Нові почуття

Минуло два дні після візиту батька. Я жила у Каріни, відчуваючи, як тисне на мене його ультиматум. Я не могла навіть купити собі кави — мої картки були заблоковані. Я була без грошей. Моя гордість була єдиним, що залишилося.

​Каріна знайшла мені деякі старі речі, і сьогодні я прийшла до університету в її простому светрі та джинсах, наче звичайна студентка.

​Ми зустрілися з Артемом у тій самій бібліотеці, у тихому відділі міжнародного права.

​Я прийшла за десять хвилин до призначеного часу, але він, звісно, вже сидів там, заглиблений у німецькі тексти.

​"Доброго дня, Артеме", — мій голос був офіційним, але я відчувала, як він тремтить.

​"Лею Максимівно", — він кивнув, не підводячи очей. Його тон був бездоганним: холодним, професійним.

​Ми почали працювати. Я намагалася зосередитися на аналізі, але мої думки постійно поверталися до слів батька: «Ти не знаєш, що таке виживати». Кожна стаття Конвенції про права біженців здавалася мені смішною, адже я сама зараз була біженкою від власної родини.

​Я постійно помилялася у датах, плутала поправки. Я була незібрана і, ймовірно, виглядала сумно.

​Артем це помітив. Я відчувала його погляд, який інколи відривався від тексту, щоб швидко мене оглянути.

​"Ти сьогодні робиш багато помилок у перекладі термінології. Щось сталося?", — нарешті сказав він, відкладаючи олівець. Це був не докір, а констатація факту.

​"Нічого, Артеме. Просто втома", — я намагалася посміхнутися, але посмішка вийшла нервовою і жалюгідною.

​"Втома", — він гірко хмикнув. — "Втома у першокурсниці, яка має все, щоб відпочивати. Це не схоже на вас".

​Його слова змусили мене відчути жар. Я знала, що він очікує, що я буду "ідеальною Леєю", але я нею більше не була.

​"Я прошу вибачення. Я зосереджуся", — прошепотіла я.

Артем закрив книги. "Лею, досить. Я бачу, ти вся на нервах. Давай зробимо перерву", — він вперше проявив не просто ділову, а людську турботу, незважаючи на наш формалізм.

​"Я не можу, Артеме. Мені потрібно зосередитися, мій батько..."

​"Твій батько почекає. Ти не робот. Пішли, тобі треба провітритися", — він підвівся, і я, не сперечаючись, підкорилася. Його несподівана, рішуча влада відчувалася як захист.

​Ми вийшли з університету й пішли до річки. Це був кінець дня, повітря було свіжим і прохолодним. Я ніколи не гуляла цією частиною набережної. Тут не було дорогих ресторанів, лише старі лавочки, річковий вітер і кіоск із вуличною їжею.

​Артем зупинився біля кіоску. "Шаурма. Ти, мабуть, ніколи такого не їла", — в його голосі прозвучала легка, але добра іронія.

​Я зніяковіла. "Ніколи. Мій дієтолог..."

​"Забудь про свого дієтолога і про свого батька. Це справжня їжа", — він купив дві порції.

​Ми сіли на лавку біля води. Річка була сіра, але широка і спокійна. Я обережно відкусила шаурму — це було щось гостре, ситне, неймовірно реальне.

​"Це дивно", — прошепотіла я.

​"Що саме? Шаурма?" — він запитав.

​"Ні. Те, що я сиджу тут із тобою. Що мені тут добре", — я подивилася на нього. Його обличчя було засмаглим, волосся трохи скуйовджене. Він був такий чесний у своїй простоті.

​"Тобі добре, бо ти тут справжня. А не Лея Максимівна, майбутній дипломат", — він зробив паузу. — "Ти була дуже засмучена сьогодні. Що він сказав? Твій батько".

​Я відчула, як мої очі наповнюються сльозами. Слова вирвалися самі.

​"Він... він відрізав мене від усього. Він сказав, що я пошкодую. Що я не виживу без його грошей. Він хоче, щоб я повернулася додому, вибачилася перед Віктором і вийшла за нього. Хіба він може так вчинити з єдиною донькою?" — Я не могла стримати гіркоти. — "Він погрожує мені бідністю, щоб змусити мене до шлюбу".

​Артем мовчав. Він повільно жував, дивлячись на воду. А потім подивився на мене.

​"Лею, ти дивишся на це зі своєї дзвіниці. Твій батько не бачить у тобі доньку. Він бачить інструмент для зміцнення свого впливу. Він не розуміє, що таке справжні труднощі. Він думає, що залякає тебе бідністю, бо для тебе це найбільший жах", — його голос був не злим, а глибоко сумним. Він знав цей біль.

​"Ти прав", — сказала я. — "Я відчуваю себе такою наївною і слабкою".

​"Ти не слабка. Ти просто... не знаєш цього світу", — він підсунув мені серветку. — "Але ти зробила найсильніший вибір. Ти відмовилася. Це вже перемога. Ти прибігла до цього проєкту, тому що це єдиний шлях, який не веде до твого батька. Це вже сміливість".

Ми доїли шаурму. Я тримала в руках зім'яту паперову серветку, а в голові — останній діалог. Його слова про те, що мій батько бачить у мені лише інструмент, прозвучали не як докір, а як визнання моєї справжньої біди. Він бачив мене, справжню мене, під усією цією позолотою.

​"Дякую тобі, Артеме", — прошепотіла я.

​"За шаурму?" — він знову спробував звести все до жарту, до прагматики.

​"За те, що ти тут зі мною. За те, що не питаєш, де мій охоронець і чому я не вдома", — я подивилася на воду, а потім перевела погляд на нього.

​Він відповів мені поглядом, у якому було стільки боротьби. Його очі, глибокі, кольору мокрого асфальту, фіксували мене. Він намагався бути відстороненим, але його погляд був надто довгим, надто інтенсивним.

​Річковий вітер був холодним, і я мимоволі здригнулася. Артем помітив це. Без жодного слова, він зняв із себе куртку і не простягнув її мені. Він накинув її мені на плечі. Його пальці на мить торкнулися моєї шиї, і від цього випадкового дотику мої легені стиснулися. Куртка пахла ним — чимось терпким, свіжим, справжнім. Це було тепло, яке я не відчувала в жодному з моїх дорогих пальт.

​У цей момент стіна між нами впала. Усі його відмови, його гордість, мої батьки, Віктор, усі наші світи — усе це зникло. Залишилися лише ми: я, втікачка в його куртці, і він, мій рятівник, що стояв занадто близько.

​"Ти замерзла. Нам треба йти", — сказав він, але його голос був хриплим, і він не відійшов.

​Я підняла руки, схопила його за комір светра і, піднявшись на носочки, поцілувала його.