Розділ 6 . Пропозиція та Втеча

​Я залетіла в маєток, де на мене вже чекав батько з обличчям, що не віщувало нічого доброго. Георгій, мій охоронець, мовчки зачинив за мною двері.

​"Ти запізнилася на двадцять хвилин, Лею. І що це за розмови про 'терміновий проєкт'? Віктор чекає нас у 'Капітолії'. Швидко вдягайся. Це важливий вечір", — процідив батько, і в його очах була загроза.

​Я кивнула, уникаючи його погляду. Я знала, що не маю часу на суперечки.

​За годину я сиділа в автомобілі. Я одягла дорогу, але стриману сукню. На моїх пальцях не було жодної прикраси — мій маленький, тихий бунт.

​

​Віктор Вернер чекав нас у своєму найшикарнішому ресторані — "Капітолій". Коли ми увійшли, я одразу помітила: це був не просто званий обід.

​Він стояв біля столика у смокінгу. Це було занадто. Занадто офіційно для простої вечері з батьками.

​"Лею! Ти сьогодні чарівна. Я радий, що ти знайшла час у своєму напруженому графіку", — Віктор поцілував мою руку, і його дотик був слизьким, немов холодний шовк. Я відчула огиду.

​Батьки одразу почали сміятися і жартувати, мати нахвалювала його нову машину, батько обговорював із ним біржові індекси. Я мовчала. Я бачила, як вони продають мене.

​Я думала про Артема. Про його холодний погляд, про те, як його палке бажання свободи бореться з необхідністю взяти ту кляту стипендію. Навіть його гнів був щирішим за усю цю "дипломатію" навколо.

​

​Коли подали шампанське, Віктор відсунув свій стілець.

​У залі було тихо, надто тихо. Усі погляди були прикуті до нашого столика. Я відчула, як серце стислося від передчуття. Я побачила, як мати та батько обмінялися швидким, задоволеним поглядом. Вони знали.

​Віктор Вернер став на одне коліно. У його руці блиснула оксамитова коробочка, а в ній — величезний діамант, який сяяв як крихітне, холодне сонце.

​"Лею. Я не буду говорити про нескінченне кохання. Ми обидва люди справи. Я пропоную тобі не роман, а партнерство. У нас спільні цілі, спільні інтереси, і ми належимо до одного світу. З тобою поряд я стану найвпливовішим гравцем, а ти отримаєш усю стабільність, розкіш і захист, про які може мріяти жінка. Виходь за мене заміж", — його пропозиція була діловою угодою, а не обіцянкою кохання.

​Я була в шоці. Повітря вийшло з моїх легень. Батьки сиділи, сяючи, мати ледь не плакала від щастя і гордості.

​Це був мій момент. Момент, до якого мене готували все життя. Момент, який мав мене остаточно запечатати в цій золотій клітці.

​Я подивилася на діамант. Він був холодний, важкий і прекрасний, як моя могильна плита. І раптом я згадала, як нещодавно мене ледь не задушила крижана вода, як я хапала ротом повітря, і як гаряча, сильна рука Артема витягла мене на світло.

​Ніхто з них, включаючи Віктора, не знав, що я знаходжуся під заставою в іншої людини — я носила його куртку.

​Моє серце забилося шалено. Я відчула, як гнів і рішучість, що спалахнули в мені від його приниження, від його холодної відповіді, злилися в один потужний протест.

​Я встала. Мій стілець із гуркотом від'їхав.

​"Ні", — мій голос пролунав у тиші ресторану голосно і чітко.

​"Що?" — Віктор Вернер застиг на коліні. Його обличчя здивовано витягнулося.

​"Ні, Вікторе", — я повторила, дивлячись йому прямо в очі. — "Я не вийду за тебе заміж. Я не хочу 'стабільності' і 'захисту'. Я не буду твоєю угодою".

​Батьки були в повному шоці. Мати схопилася за серце. Батько підвівся, його обличчя стало бордовим.

​"Лея! Ти що робиш?! Негайно сядь на місце!" — прошипів батько.

​Я проігнорувала його. Я нахилилася до Віктора, який все ще стояв на коліні, його обличчя виражало гнів і образу.

​"Я не належу до твого світу, Вікторе. Я належу туди, де є справжній ризик і справжня честь. Дякую за вечерю", — і я обережно, але твердо відштовхнула його руку з діамантом.

​Я розвернулася і, не озираючись на обличчя батьків чи на лютий погляд Вернера, щодуху побігла з "Капітолію".

​Я вибігла на вулицю, у холодний вечір, і вперше за багато років відчула себе вільною. Втікачка.

Я бігла. Блискучі туфлі на високих підборах ковзали по мокрому тротуару біля "Капітолію". Моя дорога сукня, створена для того, щоб підкреслити мій статус, тепер перетворилася на тягар. Я щойно сказала "Ні" Віктору Вернеру. Я щойно відмовилася від мільярдів, від "захисту", від батьківського благословення.

​Сльози текли по моєму обличчю, змиваючи дорогий макіяж. Це була істерика, яка назрівала роками. Вони продавали мене! Як акцію на біржі, як черговий вигідний актив. Їхня радість, їхня гордість за "діамант", їхня лють від моєї відмови — усе це було бридким.

​"Я не товар! Я не їхня річ!" — прошепотіла я, задихаючись.

​Уся ця втеча, увесь цей гнів мали лише одне джерело. Моє серце, моє дурне, ідеалістичне серце, давно належало іншому. Воно вже не було в моїй владі. Воно належало світу, який я ледь знала, і людині, яка зневажала мій світ.

​

​Я спіткнулася на тротуарі й зупинилася, хапаючи ротом повітря. Голова паморочилася. І раптом, крізь пелену сліз, я побачила спогад....

​Це було перший тиждень в університеті. Я стояла на подвір’ї, біля чорного, полірованого "Мерседеса", чекаючи, поки Володимир подасть мені підручники. Я була ідеально вбрана, з голови до ніг у дизайнерському одязі, з посмішкою "золотої дівчинки", яку навчили з дитинства.

​Я дивилася на головний корпус, на студентів, які поспішали, і мені було нудно. Я була оточена фальшивою повагою та бажанням вигоди.

​І тут я побачила його.

​Він стояв трохи далі, у тіні старих каштанів, біля технічного входу до бібліотеки. На ньому була проста, вже трохи вицвіла сіра футболка, яка обтягувала сильні, робочі руки. На колінах — брудні робочі джинси, потерті кеди. Він не поспішав. Він був зайнятий.

​Він напружено схилився над якимось механізмом: здається, він намагався полагодити замок на дверях бібліотеки, чи щось подібне. Його обличчя було зосереджене, на ньому була маска втоми і незламної волі. Я вперше побачила людину, яка працює, а не позує.