Розділ 3. Вечірка, що Руйнує Бар'єри

Бажання дізнатися більше про Артема, перетворилося на нав'язливу ідею. Я зрозуміла, що чекати "нагоди" безглуздо. Потрібно створити її самій. І вечірка — найкращий спосіб.

​Я знайшла Карину і, невинно попиваючи свій дорогий смузі, запитала: "Карино, ти не збиралася на вечірку у Triumph? Я чула, там будуть студенти з усіх курсів, навіть старших. Мені б не завадило 'налаштувати зв'язки' для мого майбутнього диплома".

​Карина аж засяяла. Triumph — це був наймодніший заклад, де збиралася "золота молодь". Те, що я, Лея, яка завжди ігнорувала такі заходи, раптом вирішила прийти, було для неї сенсацією.

​"Звісно, підемо! Там буде весь наш курс і Діма! Навіщо тобі той старший курс, Лею?"

​"Ділова цікавість", — відмахнулася я, а сама думала лише про те, що Артем, хоч і бідний, міг підробляти там офіціантом чи барменом. Він же "виживає".

​

​У суботу ввечері ми з Кариною приїхали до Triumph. На відміну від мого маєтку, тут панувала галаслива, липка розкіш. Напівтемрява, червоне світло, важкий запах алкоголю, дешевих і дорогих парфумів.

​Я була в простій, але сексуальній сукні. Я не хотіла виглядати як принцеса, але й не могла виглядати бідною. Мені потрібно було виглядати небезпечною.

​Діма Левченко, мій наполегливий шанувальник, одразу підлетів до нас, обсипаючи Карину компліментами, але дивлячись на мене.

​Я усміхнулася, але мій погляд ковзав по натовпу. Я шукала його. Його чорну водолазку або його втомлений, але гострий погляд.

​Я його не знайшла. Але знайшла її.

​Руда дівчина, що виходила з його "Лади", сиділа у відокремленій ложі з невеликою компанією. Вона сміялася, а її руде волосся сяяло в неоновому світлі. Вона виглядала веселою, справжньою. І самотньою. Артема поряд із нею не було.

​"О, це Аліна", — прошепотіла Карина, простеживши за моїм поглядом. — "Вона з економічного. Ходить із Артемом Камінським, тим генієм-стипендіатом, про якого всі говорять. Вони з одного містечка. Кажуть, що вони просто друзі дитинства, але всі впевнені, що вона закохана в нього по вуха".

​Друзі дитинства. Закохана по вуха. Ця інформація була гірша за будь-яку пряму заяву про роман.

​

​Я відмовилася від чергового коктейлю від Діми. Мені потрібна була холодна голова. Я вирішила піти в глиб клубу, до службового виходу, напевно, Артем там.

​І ось, біля барної стійки, у найгучнішій і найтемнішій частині залу, я нарешті побачила його.

​Він стояв спиною до мене, спершись на стіну і, здавалося, розмовляв із кимось по телефону, намагаючись перекричати музику. Він був у своїй звичній чорній куртці, але під нею була проста біла футболка. Він не працював, він був гостем, хоча виглядав так, ніби йому тут абсолютно огидно.

​Я підійшла до нього, відчуваючи, як пульсує кров у скронях.

​"Ти теж вирішив, що тобі потрібно "налаштувати" зв'язки ?" — Я не змогла втриматись від цього різкого, дурного сарказму. Це була моя захисна реакція.

​Артем різко обернувся. Його очі, напівзаплющені від втоми, миттєво стали гострими і холодними. Телефон він одразу сховав у кишеню.

​"Лея. Я не доставляю сюди пакети. І ти не на лекції з дипломатії", — його голос був тихий, але пробив гул музики.

​"Я тут не з власної волі, якщо чесно. Це мій 'діловий обов'язок'", — я кивнула в бік ложі, де сидів Діма.

​Артем подивився туди, хмикнув, і знову глянув на мене, тепер уже з неприхованою зневагою.

​"Звісно. У вас завжди 'діловий обов'язок'. Навіть відпочинок за графіком", — він зробив крок назад, намагаючись піти.

​"Стривай", — я схопила його за рукав. Це був імпульсивний, невластивий мені жест. — "Я хочу поговорити про вчорашнє".

​"Про що? Про те, що ти побачила бідного студента на роботі? Звісно. Багаті люди люблять екзотику".

​"Не смій так говорити! " — мої щоки запалали. — "Я знаю, хто ти. Я знаю, що ти підробляєш. І я поважаю тебе за це".

​Його вираз обличчя пом'якшав, але лише на мить, поступившись місцем підозрі.

​"Ти навела довідки? Молодець. Як справжній дипломат. Навіщо це тобі, Лею?"

​"Я хочу знати, чи ти зустрічаєшся з Аліною", — випалила я. Усе моє планування розсипалося від цієї відчайдушної правди.

​Артем розсміявся. Це був не злий сміх, а просто втомлений, саркастичний сміх.

​"Ти не знаєш мене, не знаєш мого життя, але одразу переходиш до ревнощів? Ти справді живеш у світі романтичних драм. Аліна — це мій будинок, Лею. Ми разом виросли. Вона знає все про моє життя. Вона — моя підтримка. Вона — моя свобода", — він наголосив на останньому слові.

​Я відчула, що програю. Він кидає мені виклик. Він каже, що я, зі своєю розкішшю, ніколи не буду для нього свободою.

​"Ти думаєш, що ти вільний, Артеме? Ти постійно працюєш. Ти закриваєш себе. Це не свобода, це втеча", — я підійшла ближче, попри гул музики.

​"А ти живеш у маєтку, і тобі нав'язують Вернера. Ти в клітці. Тому не вчи мене свободі", — відповів він, віддзеркалюючи мій тон.

"Звідки ти знаєш про Венера?"-з подивом запитала я.

​У цей момент Артема хтось окликнув.

​"Артеме! Йди сюди, брате! Потрібна допомога!" — гукнув якийсь чоловік у спортивному костюмі, тягнучи його за руку.

​Артем вибачливо кивнув мені, але його погляд був сповнений прохання не йти слідом.

​"Мені треба йти. Але ти знай, Лею. Тут не твоє місце. І я не твій сценарій", — він швидко пішов.

​Я стояла біля барної стійки, відчуваючи себе розбитою, але водночас живою. Мій світ щойно зіткнувся з його світом, і він виявився гірким, гострим і справжнім.

​Я знову подивилася на Аліну. Вона була так близько до його "свободи".

​Я зрозуміла, що моя боротьба тільки починається.