Розділ 2. Парковка та перший укол ревнощів

​Ранок був похмурий і вологий. Сьогодні я свідомо одягнула просту чорну водолазку та темні джинси — моя тиха, але відчайдушна спроба стерти з себе "позолоту" Віктора Вернера та вчорашньої вечірньої сукні.

​Володимир, як завжди, плавно вів "Мерседес" через ранковий трафік. Мої думки були лише про нього. Про його зневажливу посмішку, про фразу "Я звик до холоду" і про те, наскільки ми чужі, незважаючи на миттєве, шалене тяжіння.

​"Ми приїхали, Лею Максимівно", — промовив Володимир, зупиняючись біля центрального входу в університет.

​Я кивнула, прощаючись, і вийшла. Але замість того, щоб іти до дверей, мій погляд зачепився за університетську парковку, розташовану трохи далі.

​Це була стоянка для викладачів і, зрідка, для студентів на кшталт мене. Вона була заповнена дорогими іномарками: "Ауді", "Лексусами", "БМВ". І посеред них, як чорна ворона серед павичів, стояла старенька, темно-синя "Лада". Вона була не просто старою — її тьмяний кузов мав помітні подряпини, а на задньому бампері була свіжа, недбало заклеєна тріщина.

​І біля цієї машини стояв Артем.

​Моє серце зробило кульбіт і мало не вистрибнуло з грудей. Він нахилився до капота, дістаючи з машини старий рюкзак. Він був одягнений у ту саму просту куртку.

​Момент був ідеальним. Я зробила глибокий вдих, збираючись підійти до нього, щоб вибачитися за свою дурну вчорашню фразу і, можливо, просто заговорити знову. Подолати цю прірву, хоча б на кілька секунд.

​Я вже зробила крок, коли побачила рух біля пасажирських дверей "Лади".

​Двері відчинилися, і з машини вийшла вона.

​Дівчина.

​Вона була зовсім не схожа на Карину чи моїх однокурсниць. Проста, але яскрава. Довге, трохи розпатлане, руде волосся, зав'язане в недбалий хвіст, теплий, в'язаний светр і великі окуляри. Вона виглядала дуже реально і затишно.

​Артем обернувся, і його обличчя, яке вчора було таким холодним, осяяла усмішка. Це була не іронічна крива усмішка, як учора для мене, а щира, м’яка посмішка. Він нахилився до неї, і вони швидко, але тепло обмінялися кількома словами, і він легко торкнувся її плеча.

​У цей момент увесь мій світ, який щойно наповнився надією, розбився на крихітні, гострі осколки.

Я оніміла. Мої ноги прикипіли до асфальту біля шикарного "Мерседеса". У моїй голові пролунав глухий, нестерпний гул.

Не в змозі винести цю сцену, не бажаючи, щоб він побачив моє розгублене обличчя, я розвернулася і, опустивши голову, щодуху побігла до головного корпусу університету. Я бігла не тому, що запізнювалася, а тому, що мені потрібно було втекти від цієї картини, від цієї "Лади", від цієї рудої дівчини і, найголовніше, від цього нового, нестерпного відчуття ревнощів.

​Я забігла в першу-ліпшу порожню аудиторію, сперлася на двері і почала важко дихати. Я була розлючена, ображена і, що найгірше, відчувала себе повністю безсилою.

​Цей хлопець, який доставляє пакунки, який їздить на побитій машині, який, напевно, не має й половини того, що маю я, змусив мене почуватися нікчемою.

​І тут уперше моє мрійливе, дитяче бажання "великого кохання" змінилося на щось більш гостре і драматичне.

​Я хочу знати, хто вона. Я хочу знати, чи вона його дівчина. Я хочу знати про нього все.

Перші дві пари цього дня пройшли в тумані. Я не чула ні слова про економічні кризи чи дипломатичні кризи. У мене була лише одна криза — особиста. Я ледве стримувала себе, щоб не підійти до Карини і не спитати: "Хто ця руда дівчина, яка виходила сьогодні зі старої машини Артема?" Але я не могла. Це було б надто відверто.

​Я б не стала просити батька використати його зв'язки. Це було б надто підозріло і під контролем. Я згадала, як професор Дворський завжди вихваляв мою працелюбність. Прийшов час цим скористатися.

​На великій перерві я попрямувала не до кав'ярні, а до деканату.

​За столом сиділа пані Людмила, секретарка декана, літня жінка, яка, здавалося, знала про кожного студента більше, ніж його власна мати.

​"Пані Людмило, доброго дня. Я зайшла ненадовго", — мій голос був бездоганно ввічливим. — "Я готую доповідь для пана Дворського про структуру студентського самоврядування та успішність. Мені потрібні деякі дані, щоб провести паралелі. Зокрема, про один дуже успішний кейс".

​Секретарка, як і очікувалося, була одразу прихильна до "відмінниці з багатим батьком, яка займається наукою".

​"Звісно, Лею. Що саме тебе цікавить?"

​Я дістала блокнот, ідеально імітуючи ділову жінку.

​"Мене цікавлять студенти, які самі оплачують своє навчання. Це свідчить про високу мотивацію. Зокрема, я чула про одного хлопця... здається, він на четвертому курсі. Дуже... цікава особистість. Ім'я, здається, на "А"..." — я зробила вигляд, що не можу пригадати.

​"А-а-а! Ти про Артема Романова", — Людмила кивнула з теплою, але водночас співчутливою усмішкою. — "О, це наша гордість і наш головний біль. Уяви, Лею, він вступив сам, на найвищий бал. Жодної протекції, жодних грошей. Хлопець із маленького містечка, у нього тільки мати, і та не має великих статків. Чиста, стовідсоткова стипендія від держави".

​Моє серце стиснулося від поваги і болю водночас. Він не просто був з іншого світу; він боровся за те, що я отримала за народженням.

​"І як він справляється?" — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав байдуже.

​Людмила, здавалося, була готова розповідати годинами.

​"Справляється? Він геній. Він знає чотири мови, його дипломна робота вже викликала інтерес у європейських фондів. Але..." — Секретарка знизила голос до співчутливого шепоту. — "...звісно, це важко. Він постійно підробляє. Кур'єр, нічний охоронець, репетитор. Тому він і виглядає таким втомленим. Він буквально виживає тут".