Розділ 1. Золота Клітка та Міжнародні Відносини

​Я прокинулася не від будильника, а від м’якого, ледь чутного звуку, з яким важкі шовкові штори на моєму вікні автоматично розсувалися, пропускаючи перші промені грудневого сонця. Воно освітлювало мою кімнату, де кожен предмет був витвором мистецтва чи дизайнерською річчю. Позолочена ліпнина на стелі, антикварне дзеркало в рамі, що сяяло, і, звісно, моє величезне ліжко, застелене італійським сатином.

​Я відкинула ковдру. Сьогодні — понеділок, а це означало цілий день нудних лекцій з міжнародного права, але водночас і шанс побачити його в коридорі. Навіть ця крихітна надія змушувала моє серце битися швидше.

​"Лея, прокидайся. Сніданок подано", — пролунав у спальні тихий, але суворий голос нашої економки, пані Олени, крізь внутрішній зв'язок.

​Я швидко одягнула халат, що чекав мене на кріслі — він був із натурального шовку, ніби рідке золото. Спустившись сходами, я відчула запах свіжозвареної кави та чогось вишуканого з кухні.

​На першому поверсі, у вітальні з колонами, звідки відкривався краєвид на засніжений ландшафт маєтку, на мене чекав стіл. Це не був просто сніданок; це був ритуал. Кришталеві келихи, срібні прилади, ідеально випрасувана біла скатертина.

​За столом уже сиділи мої батьки.

​Мій тато, Максим Львович, — сталевий чоловік із бездоганним костюмом та поглядом, який, здавалося, оцінює вартість усього, що він бачить. Він читав ранкові фінансові новини на планшеті, навіть не піднявши голови.

​Моя мати, Евеліна Андріївна, — прекрасна жінка, чия молодість, здавалося, була законсервована дорогими кремами та пластичними хірургами. Вона потягувала фреш і вивчала свій манікюр.

​Я сіла на своє місце. Тиша в цій їдальні завжди була такою гучною.

​"Добрий ранок, тату. Добрий ранок, мамо", — сказала я якомога бадьоріше.

​"Лея. Ти, як завжди, запізнюєшся на п'ять хвилин", — Батько відклав планшет, його погляд ковзнув по мені. — "Сьогодні після пар до тебе приїде містер Вернер. Він друг мого бізнес-партнера. ВґМи повечеряємо разом".

​Мій настрій миттєво згас. Я відчула, як стискаються кулаки під столом.

​"Тату, але ж я домовлялася з Кариною, що ми працюватимемо над проєктом..."

​"Проєкт може почекати. Це важливий контакт, Лею. Ти майбутній дипломат. Вчися налагоджувати зв'язки. Це і є твій шлях до світлого майбутнього", — його голос не терпів заперечень.

​Я мовчала, лише кивнула. Світле майбутнє, яке він планував для мене, здавалося мені ідеально виточеною, але холодною статуєю, а не справжнім життям. Моє ж серце, на відміну від його планів, прагнуло чогось живого, небезпечного і, головне, справжнього.

Я лише ковтнула охолоджену каву, щоб не зіпсувати макіяж, і підвелася.

​"Бажаю успіху на лекціях", — сухо промовила мати, навіть не глянувши.

​"Дякую, мамо". Я швидко залишила їдальню.

​Уже за хвилину я сиділа на задньому сидінні нашого чорного "Мерседеса S-класу". Володимир, наш водій, — чоловік-тінь, завжди мовчазний і професійний — плавно вивів автомобіль із воріт маєтку. Поки ми їхали, я втупилася у вікно, спостерігаючи за звичайними людьми на вулицях, які самі чекали на свій громадський транспорт. Вони виглядали втомленими, але, можливо, вільними.

​Університет міжнародних відносин виглядав відповідно своєму статусу: колони, важкі дубові двері, ідеально чисті холи. Я зайшла всередину, і розкіш мого будинку змінилася на іншу, більш офіційну і не менш холодну розкіш знань.

​

​Перша пара — Міжнародне Публічне Право. Професор Дворський, сухий як пергамент, монотонно диктував визначення про jus cogens та договори ООН. Я намагалася писати, але олівцем виводила на полях лише його ім'я.

​Артем.

​Я не знала, хто він. Він не був із мого курсу. Я побачила його лише тричі: одного разу в бібліотеці, де він розмовляв із бібліотекарем про якусь стару книгу, перший раз на подвір'ї університету,а ще в університетській кав'ярні, коли він швидко пив еспресо, завжди сам. Він був одягнений не так, як мої однокурсники — жодних брендових світшотів, лише проста, але чиста чорна водолазка і старі джинси. Але в його очах була гострота, яка змусила мене забути про все інше. Він виглядав так, ніби дійсно жив, а не просто існував.

​"Лея, ти знову витаєш у хмарах? Ти щось зрозуміла про режим найбільшого сприяння?" — прошепотіла мені на вухо Карина, моя найкраща подруга, яка сиділа поруч. Вона була вдягнена в новий светр із логотипом, що коштував, як місячна стипендія.

​Я труснула головою. "Вибач. Я просто не бачила його сьогодні".

​Карина закотила очі. "Лею, це ж просто черговий твій привид. Може, він із факультету економіки, вони завжди такі похмурі. Навіщо тобі цей головний біль, коли до тебе підбиває клини сам Діма Левченко?"

​"Діма — це просто друг, а не кохання,Каріно. А я хочу роман, драму, справжні почуття. Не те, що ми бачимо у своїх батьків", — я стиснула губи.

​На перервах ми спускалися в кав’ярню. Я замовляла свій звичний лате з низьким вмістом жиру, а Карина ділилася плітками про вечірку в п’ятницю. Але мій погляд постійно блукав. Він сканував натовп: біля вікон, біля полиць із книгами, біля дверей.

​Його немає. Ні сьогодні, ні вчора. Здавалося, він був лише плодом моєї уяви, створеним для того, щоб підірвати мій ідеально розпланований графік.

​Ближче до третьої пари — історія дипломатії — мій настрій був нижче нуля.

Наприкінці навчального дня, коли я збирала свої речі, мені здалося, що я бачу його тінь біля інформаційного стенда. Серце стрибнуло, і я кинулася туди, обійшовши групу першокурсників. Але там стояв лише високий брюнет, який на нього не був схожий.

​Я вийшла надвір, де вже чекав Володимир. Я сіла в машину з відчуттям повної порожнечі. День був витрачений. І тепер на мене чекала ще й нудна вечеря з містером Вернером.