Розділ 12

Новина на всю родину

 Ітан

Телефон задзвонив о сьомій ранку.

Я навіть не відкрив очей, перш ніж намацати його на тумбочці. Після вчорашнього вечора мені хотілося лише кави, тиші й кількох годин без чужих запитань.

Але на екрані висвітилося ім'я мами.

— Ітане Коуле! — голос мами пролунав у слухавці ще до того, як я встиг привітатися. — Ти збираєшся пояснити мені, чому я дізнаюся про твої заручини з новин?

Я заплющив очі й потер перенісся.

— Доброго ранку, мамо.

— Не переводь тему. Я щойно побачила фотографію вас з Олівією. А потім прочитала, що ви заручені. Ти хоча б уявляєш, як це виглядає? Твоя мати дізнається про таке від журналістів!

— Мамо, усе не зовсім так, як ти зрозуміла.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Тобто?

— Я поясню тобі, коли приїду. Не хочу обговорювати це телефоном.

— Коли приїдеш? Ітане, ти зараз серйозно? Ти оголосив про заручини, а тепер кажеш, що поясниш усе колись потім?

— Я нічого не оголошував, — вирвалося в мене, перш ніж я встиг обдумати слова. — Але, будь ласка, давай поговоримо про це особисто.

— Господи, — видихнула мама. — Я навіть не знаю, що думати.

Я вже уявляв, як вона ходить кухнею з телефоном у руці, намагаючись вирішити, чи сердитися на мене, чи радіти новині.

— Я лише хочу сказати, що рада за тебе, — нарешті промовила вона. — Якщо Олівія справді та дівчина, з якою ти хочеш бути, я буду щаслива. Але чому ти нічого мені не сказав? Я ж із нею знайома! Вона нещодавно була у твоїй клініці. Мені вона сподобалася, Ітане. І ти міг хоча б натякнути, що між вами щось є.

Я провів долонею по обличчю.

— Мамо, я все поясню, коли приїду. Обіцяю.

— Гаразд. Але довго не відкладай цю розмову.

— Не буду.

— І передай Олівії, що я чекаю на зустріч із нею.

— Передам.

Мама попрощалася, але я ще кілька секунд дивився на екран телефона.

Я вирішив не чекати, поки Олівія сама напише.

Після ранкової розмови з мамою думки про вчорашній вечір ніяк не відпускали мене. Вона була щиро щаслива, дізнавшись про мої заручини, і водночас ображена, що я нічого їй не розповів.

А я навіть не міг пояснити їй правду телефоном.

Тому я взяв ключі від машини й поїхав до Олівії.

На мій перший дзвінок ніхто не відповів. Я почекав і натиснув знову.

— Олівіє, відчини, — промовив я, хоча прекрасно розумів, що вона навряд чи мене почує.

За дверима було тихо.

Я вже збирався написати повідомлення, коли нарешті почув кроки. Замок клацнув, і на порозі з'явилася Олівія.

Сонна, розкуйовджена, у вільній футболці й із таким виразом обличчя, ніби я щойно зіпсував їй найкращий сон у житті.

— Ітане? — Вона примружилася. — Щось сталося?

— Нам потрібно поговорити.

— Зараз?

— Так.

Вона глянула на годинник, що висів у коридорі.

— Ти знаєш, що нормальні люди в такий час ще сплять?

— Тепер знаю.

— Чудово. А тепер дай мені хоча б десять хвилин.

Вона вже хотіла зачинити двері, але я встиг підставити руку.

— Олівіє.

— Що?

— Це важливо.

Побачивши мій серйозний вираз обличчя, вона нарешті перестала сердитися.

— Добре. Заходь.

Я пройшов до вітальні, а вона зникла у ванній. За кілька хвилин Олівія повернулася, зібравши волосся в недбалий пучок.

— Ну? Що сталося?

Я дістав телефон.

— Спочатку подивися на це.

Вона взяла його й опустила погляд на екран.

На фотографії ми стояли біля входу до будинку її батька. Я тримав її за руку, а вона дивилася на мене. Знімок був зроблений учора ввечері, коли ми ще навіть не усвідомлювали, що Річард збирається оголосити перед журналістами.

Над фотографією красувався заголовок:

«Олівія Гаррінгтон заручилася з Ітаном Коулом: несподіваний вибір спадкоємиці».

Олівія кілька секунд мовчала.

Потім повільно підняла на мене очі.

— Що це?

— Новини.

— Я бачу, що це новини, Ітане! Чому наша фотографія на головній сторінці?

— Твій батько вирішив, що вчорашнього оголошення було недостатньо.

Вона знову подивилася на екран і почала читати статтю. З кожним реченням її обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Ні. Ні, цього не може бути.

Вона перегорнула сторінку, перевірила дату публікації, а тоді повернула телефон мені.

— Це якийсь жарт?

— На жаль, ні.

— І ти давно знаєш?

— Від самого ранку.

— І вирішив, що найкращий спосіб повідомити мені про це — приїхати й розбудити мене?

— Я вирішив, що ти маєш дізнатися про це від мене, а не від когось іншого.

Олівія провела долонями по обличчю й опустилася на диван.

— Боже мій. Мій батько справді це зробив.

Я сів навпроти.

— Він не просто це зробив. Тепер усі думають, що ми заручені.

— Ми домовлялися про зовсім інше!

— Я пам'ятаю.

— Ми мали лише зіграти пару перед моєю родиною. Я не погоджувалася на публічні оголошення, фотографії й статті про наше майбутнє весілля!

— Знаю, Олівіє.

Вона підвела на мене очі.

— Ти злишся?

— На твого батька? Так.

— А на мене?

— За що?

Вона не відповіла. Лише відвела погляд.

Я дістав телефон і відкрив журнал дзвінків.

— До речі, є ще одна новина.

Олівія насторожилася.

— Мені вже страшно.

— Сьогодні вранці телефонувала мама.

— Твоя мама?

— Так. Вона побачила новини.

Олівія різко випросталася.

— Вона вже знає?

— І не просто знає. Вона дуже рада, що в мене нарешті є наречена.

— О боже…

— Але водночас страшенно ображена, що я їй нічого не сказав. Особливо тому, що ви вже знайомі. Вона пам'ятає тебе з клініки й сказала, що ти їй сподобалася.