Розділ 11

Наречений на одну ніч

Олівія

О 17:27 я стояла перед дзеркалом у передпокої й перевіряла, чи не забула чогось.

Телефон. Є.

Ключі. Є.

Сумочка. Є.

Здоровий глузд? Сумнівно.

Я поправила чорний топ без бретелей, розправила складки довгої молочної спідниці й востаннє глянула на своє відображення. Золоті сережки ледь погойдувалися, коли я повертала голову. Волосся спадало на плечі м’якими хвилями.

Мені подобався цей образ.

Я почувалася красивою, але не так, ніби намагалася комусь щось довести.

Принаймні собі я саме це й пояснювала.

Телефон завібрував.

Ітан: Я внизу.

Я глянула на повідомлення.

Жодного привітання. Жодного запитання, чи готова я.

Типовий Ітан.

Я: Спускаюся.

Я зачинила двері квартири й натиснула кнопку ліфта. Дорогою вниз устигла придумати щонайменше сім причин, чому ця ідея була поганою.

Могла повернутися на восьмому поверсі.

На п’ятому — написати Ітану, що захворіла.

На другому — просто зникнути й ніколи більше не з’являтися в Нью-Йорку.

Але ліфт зупинився на першому поверсі.

Двері відчинилися.

Ітан стояв біля входу в темному костюмі й білій сорочці. Піджак сидів на ньому бездоганно, волосся було акуратно вкладене, а на зап’ясті виднівся годинник.

Він розмовляв телефоном.

— Ні, перенесіть на понеділок. Сьогодні я недоступний.

Пауза.

— Тому що я сказав, що недоступний. Обговоримо в понеділок.

Він завершив виклик і підняв голову.

Побачив мене.

І замовк.

Усього на секунду. Можливо, навіть менше.

Але я помітила.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на плечах, опустився до спідниці й знову повернувся до очей.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— Ти дивишся.

— У мене є очі, Олівіє.

— І, як виявилося, жахливі манери.

Кутик його губ ледь піднявся.

— Ти чудово виглядаєш.

Я забула, що збиралася відповісти.

Це було настільки просто й несподівано, що я кілька секунд просто дивилася на нього.

— Дякую, — нарешті сказала я. — Ти теж.

— Тільки «теж»?

— Не звикай до компліментів.

— Не планував.

Він відчинив переді мною двері.

Я вийшла на вулицю, де біля тротуару стояв його чорний автомобіль.

— Ти сам за кермом? — запитала я.

— Ні, водій із Формули-1 чекає на нас за рогом.

Я повернулася до нього.

— Ти завжди такий приємний?

— Лише з людьми, які ставлять очевидні запитання.

— Тоді вечір буде чудовим.

— Я вже це зрозумів.

Він відчинив пасажирські дверцята й допоміг мені сісти, притримавши край спідниці, щоб той не зачепився. Я вмостилася на сидінні, поклала сумочку поруч і почекала, поки він сяде за кермо.

Коли дверцята зачинилися, салон наповнила тиша.

Не незручна.

Гірша.

Така, у якій я надто добре усвідомлювала, що ми залишилися наодинці.

Ітан завів двигун і виїхав із паркування.

— Отже, — почав він, дивлячись на дорогу. — Ще раз. Хто буде на вечері?

Я вдячно вхопилася за можливість переключити увагу.

— Мої батьки. Мої брати й сестри, хоча не всі обов’язково залишаться до кінця. Вікторія з дітьми, кілька близьких друзів родини й ділові партнери батька.

— Себастьян?

— Звичайно. Він не пропустить можливості продемонструвати, наскільки добре вписується в мою родину.

— Ви давно знайомі?

— З дитинства. Наші сім’ї проводили багато часу разом. Раніше він був просто Себастьяном. Хлопцем, який дратував мене за сімейним столом і ховав мої туфлі перед виходом.

Ітан кинув на мене короткий погляд.

— Романтично.

— Не перебільшуй. Одного разу він підмінив мою валізу перед поїздкою. Я тиждень ходила в його одязі.

Ітан розсміявся.

— Намагаюся уявити тебе в чоловічих штанах, які тобі на два розміри завеликі.

— Я була підлітком!

— Це не робить картину менш цікавою.

— Ти нестерпний.

— Ми вже це обговорювали.

Я усміхнулася й подивилася у вікно.

Місто поступово залишалося позаду. Попереду був Гринвіч і будинок, у якому минуло моє дитинство. Місце, куди я поверталася щоразу з відчуттям, що знову маю доводити власну цінність.

— Слухай, — сказала я за хвилину. — Я хочу тебе попередити. Моя родина велика, і гостей буде чимало. Батько запросив своїх партнерів, друзів, знайомих. Тому не дивуйся, якщо доведеться познайомитися з половиною Гринвіча.

— Я переживу.

— І всі будуть ставити запитання. Особливо після того, як я представлю тебе як свого нареченого.

— Ми ж домовилися про це.

— Я знаю. Просто не хочу, щоб ти почувався некомфортно.

Він на мить повернув голову до мене.

— Олівіє, я погодився піти з тобою. Не забувай, що це була моя пропозиція.

— Я пам’ятаю.

— Тоді перестань хвилюватися за мене.

Я відвернулася до вікна, приховуючи усмішку.

— Ти завжди такий самовпевнений?

— Лише коли знаю, на що погодився.

— Ти ще не знаєш мою родину.

— А ти ще не знаєш, як добре я вмію відповідати на незручні запитання.

— Це я вже помітила.

Він усміхнувся.

Кілька хвилин ми їхали мовчки, поки я не помітила попереду знайомий поворот на під’їзну алею нашого маєтку.

— Ще одне, — сказала я.

— Слухаю.

— Якщо мій батько почне говорити про майбутнє, весілля чи дітей, не сприймай це серйозно. Він просто любить планувати життя інших людей.

— А ти любиш нагадувати мені, що ми не справжня пара.

Я повернулася до нього.

— Бо це важливо.

— Я знаю.

Він вимовив це спокійно, без образи. Але чомусь мені захотілося змінити тему.