Розділ 10

Мені байдуже, що він подумає

Олівія

— Якщо ти ще раз скажеш, що не можеш більше, я заберу твій телефон і викладу в сторіс відео, де ти помираєш на біговій доріжці.

Я повернула голову до Медісон.

— Ти не посмієш.

— Перевіримо?

— Я тебе ненавиджу.

— Ні, люба. Ти ненавидиш кардіо.

Я зупинила доріжку й сперлася руками на поручні.

— П’ять хвилин. Я обіцяла собі п’ять хвилин.

— Ти сказала це двадцять хвилин тому.

— Час у спортзалі працює інакше.

Медісон засміялася й злізла зі своєї доріжки.

— Усе. Досить. Іди в душ, поки я не передумала й не змусила тебе ще десять хвилин бігати.

— Ось за що я тебе люблю.

— За мою доброту?

— За те, що ти теж не любиш кардіо.

— Я люблю кардіо. Я не люблю дивитися, як ти страждаєш і при цьому вдаєш, що все під контролем.

Я кинула в неї рушником.

Вона ухилилася.

— Промахнулася!

— Медісон!

— Іди митися, Олівіє!

Через годину ми сиділи в невеликій кав’ярні неподалік спортзалу. Переді мною стояла кава з молоком і тарілка з тостами та яйцями. Медісон уже встигла замовити собі омлет і тепер уважно спостерігала за мною.

Я знала цей погляд.

— Що? — запитала я.

— Ти сьогодні дивна.

— Я щойно бігала сорок хвилин. Маю право бути дивною.

— Ти дивна ще від середи.

Я відкусила тост.

— Не знаю, про що ти.

— Звісно. А ще ти тричі перевірила телефон, поки ми чекали на каву.

— Я працюю.

— У п’ятницю вранці?

— Уяви собі, деякі люди працюють не лише тоді, коли їм заманеться.

— Дякую, я теж працюю в нашій агенції.

Я закотила очі.

Медісон відклала виделку.

— Гаразд. Запитаю прямо. Що відбувається між тобою та Ітаном?

Я мало не вдавилася кавою.

— Нічого.

— Ти навіть не подумала перед відповіддю.

— Бо відповідь очевидна.

— Тоді чому ти почервоніла?

— Я не почервоніла!

— Олівія, я знаю тебе сім років. Ти можеш переконати клієнта витратити десять тисяч доларів на кампанію, яка йому не потрібна, але не можеш переконати мене, що з тобою все гаразд.

Я відставила чашку.

— Він погодився піти зі мною в суботу.

Медісон завмерла з виделкою біля рота.

— Куди?

— На день народження батька.

Вона повільно поклала виделку.

— Перепрошую?

— Ти все почула.

— Ітан Коул?

— Ні, інший Ітан Коул, який випадково опинився в моєму житті й вирішив урятувати мене від родинної вечері.

— Зачекай. Він сам запропонував?

— Так.

— Розповідай. Усе. З самого початку.

Я зітхнула.

— На тому відпочинку ми застрягли у ванній кімнаті. Мені стало зле, а потім… ми розговорилися. Я розповіла йому про Себастьяна, про батька і про те, що вся моя родина досі сподівається на наш шлюб.

— Ітан знає про домовленості між вашими сім’ями?

— Знає те, що я йому розповіла. Себастьян — син давнього ділового партнера батька. Вони давно вирішили, що ми були б чудовою парою. Щоправда, забули запитати мене.

— Звісно. Навіщо питати тебе про твоє власне життя?

— Не починай. Я й так знаю, наскільки це абсурдно.

— А Ітан?

— Що Ітан?

— Що він сказав?

Я покрутила чашку в руках, згадуючи ту ніч.

— Він запропонував піти зі мною на день народження батька. Сказав, що може зіграти мого нареченого, щоб мені не довелося самій відбиватися від усіх запитань і натяків.

— І ти погодилася?

— Так.

Медісон відкинулася на спинку стільця.

— О боже.

— Що?

— Нічого. Просто намагаюся уявити Ітана Коула в ролі нареченого. Чоловіка, який на робочих зустрічах дивиться на тебе так, ніби хоче звільнити за саме твоє існування.

— Він не дивиться на мене так.

Медісон мовчки підняла брови.

— Гаразд, іноді дивиться.

— І цей чоловік сам запропонував провести вечір із твоєю родиною?

— Так.

— Добровільно?

— Медісон!

— Я уточнюю. Це ж Ітан. Він навіть на звичайну вечерю, здається, погоджується лише після перевірки всіх можливих ризиків.

Я засміялася, хоча насправді ця думка теж мене дивувала.

Ітан міг просто вислухати мене тієї ночі, а потім забути про розмову. Міг сказати, що це мої сімейні проблеми й я маю розбиратися з ними самостійно.

Але він запропонував допомогу.

Сам.

— Він сказав, що дотримається обіцянки, — тихо промовила я. — Навіть якщо батько поводитиметься жахливо.

Усмішка Медісон стала м’якшою.

— А ти боялася, що він передумає?

Я промовчала.

— Олівія.

— Я не знаю, чого я боялася.

— Ти три дні з ним майже не розмовляла.

— Ми спілкувалися з робочих питань.

— Я не про роботу.

Я подивилася у вікно.

Після повернення з відпочинку я кілька разів ловила себе на бажанні написати Ітану. Не про кампанію, не про клініку, не про суботній вечір. Просто запитати, як він. Розповісти щось смішне. Надіслати фотографію, яка нагадала мені нашу розмову.

Щоразу я зупинялася.

Ми не були друзями. Принаймні я не знала, чи можна назвати дружбою те, що відбувалося між нами.

— Я не знала, як поводитися після тієї ночі, — визнала я. — Я розповіла йому речі, про які зазвичай мовчу. А потім ми повернулися до Нью-Йорка, і я просто… не знала, що робити.

— Можна було поговорити з ним.

— Дякую, Медісон. Як добре, що ти в нас спеціалістка з людських стосунків.

— Я принаймні не вдаю, що мені байдуже до чоловіка, про якого думаю три дні поспіль.

— Я не думаю про нього три дні!

— Звісно. А тепер поясни, чому ти так нервуєшся.

Я потягнулася до кави.

— Бо він іде зі мною до батька. Це не звичайна вечеря. Там буде Себастьян, батькові партнери, родичі. Мене розпитуватимуть про наші стосунки, а потім ще доведеться пояснювати, чому я ніколи раніше не згадувала про Ітана.