Розділ 9

Обіцянки, які не можна порушувати

Ітан

У середу я вперше за три дні відкрив повідомлення від Олівії не з робочою метою.

Вона написала ще вчора ввечері.

Олівія: Надсилаю оновлений варіант презентації. Перевірте, будь ласка, третій слайд.

Я перевірив третій слайд. Потім четвертий, п’ятий і всі інші. Відповів, що все добре.

На цьому наша розмова закінчилася.

Так було відтоді, як ми повернулися з відпочинку.

Жодного слова про ту ніч. Про ванну кімнату, нашу розмову, її голову на моєму плечі. Про те, як вона дивилася на мене, коли я розповідав про свою сім’ю. Про те, як її пальці торкалися моїх.

І про поцілунок, якого не сталося.

Ми обоє вдали, що нічого особливого не було.

Я вирішив, що так буде краще.

Принаймні переконував себе в цьому.

— Ти збираєшся заходити чи плануєш провести всю нараду в коридорі?

Голос Лукаса вирвав мене з думок. Він стояв біля дверей конференц-зали з чашкою кави в руці.

— Ти взагалі чому тут?

— Прийшов привітати тебе з чудовими результатами маркетингової кампанії. А ще хотів побачити, чи ти досі такий нестерпний.

— Друге можеш перевірити на собі.

— Уже перевірив. Нічого нового.

Він поплескав мене по плечу й пішов далі коридором.

Я зайшов до конференц-зали.

Олівія вже була там.

Вона сиділа поруч із Медісон, переглядала документи на планшеті й щось тихо пояснювала колезі. На ній були чорні штани, світла блуза та жакет, волосся зібране в недбалий пучок. Виглядала вона так, ніби останні кілька днів не існували.

Коли я зайшов, вона підняла очі.

— Доброго ранку, докторе Коуле.

— Доброго ранку.

Усього два слова.

Вона повернулася до планшета.

Я зайняв місце навпроти.

Чудово. Саме так усе й мало працювати. Професійно, спокійно, без зайвих ускладнень.

То чому я відчував, ніби між нами стоїть щось значно більше, ніж стіл?

— Можемо починати? — запитала Медісон.

Я кивнув.

— Так. Сьогодні розглянемо результати нашої співпраці за останні три місяці. Хочу почути конкретні цифри, а не розмови про те, як усе добре.

Олівія нарешті подивилася на мене.

— Не хвилюйтеся. Цифри говоритимуть самі за себе.

— Сподіваюся.

— А я сподіваюся, що ви навчитеся їм радіти.

Лукасова усмішка, якби він був у кімнаті, напевно, розтягнулася б до вух.

Я ледь помітно всміхнувся.

— Починайте, Олівіє.

Вона вивела презентацію на екран.

І я замовк.

— Органічне охоплення зросло на шістдесят вісім відсотків, — пояснювала Олівія. — Кількість переходів на сайт збільшилася майже вдвічі. Записів через онлайн-форму стало на сорок три відсотки більше порівняно з періодом до запуску кампанії.

На екрані змінювалися графіки, цифри й результати рекламних кампаній.

— Найкраще спрацювали відео з лікарями, короткі пояснення процедур і матеріали, які показують роботу клініки зсередини. Люди краще реагують, коли бачать не просто послугу, а спеціаліста, якому можуть довіряти.

— Аудиторія? — запитав керівник адміністративного відділу.

— Стала якіснішою. Ми скоригували рекламні кампанії, щоб зменшити кількість випадкових переходів і залучати людей, які справді зацікавлені в наших послугах.

— Тобто ви пропонуєте продовжувати в тому самому напрямку? — уточнив я.

Олівія похитала головою.

— Не зовсім. Ми не збираємося просто повторювати те, що вже спрацювало. Наступний етап — посилити довіру до клініки, розвивати особисті бренди лікарів і зробити шлях пацієнта від першого знайомства до запису зрозумілішим.

— Бюджет?

Медісон назвала суму й пояснила, як пропонує розподілити витрати.

Я слухав, ставив запитання й дивився на результати. Усе було продумано. Жодних обіцянок, які неможливо підтвердити цифрами. Жодних красивих слів замість роботи.

Вони справді зробили те, заради чого ми їх найняли.

— Є заперечення? — запитала Олівія, закривши презентацію.

Я подивився на неї.

— Немає.

Вона на мить завмерла.

— Взагалі?

— Хочете, щоб я вигадав?

Медісон тихо засміялася.

— Не провокуйте його, Олівія. Він ще не звик визнавати чужу компетентність.

— Я вже помітила.

— Я все чую, — нагадав я.

— Ми на це й розраховували, — відповіла вона.

Цього разу я не стримав усмішки.

І, здається, Олівія теж ледь не всміхнулася у відповідь.

Але лише на мить.

Потім вона знову стала діловою, зібрала документи й почала обговорювати наступний етап кампанії. Жодного натяку на те, що між нами було щось, крім робочих зустрічей.

Нарада тривала ще двадцять хвилин.

Ми узгодили бюджет, терміни й нові завдання. Я подякував команді за роботу. Медісон запропонувала надіслати фінальну стратегію до п’ятниці, і всі почали збиратися.

Усі, крім мене.

— Олівіє, затримайтеся, будь ласка. Мені потрібно з вами поговорити.

Її рука завмерла над сумкою.

Медісон подивилася спочатку на мене, потім на подругу.

— Я зачекаю внизу.

— Не потрібно, — сказала Олівія. — Я сама до тебе приєднаюся.

Вона дочекалася, поки двері за Медісон зачиняться, і повільно повернулася до мене.

— Це стосується роботи?

— Ні.

Вона стиснула ремінець сумки.

— Тоді, мабуть, я маю дещо сказати першою.

Я нічого не відповів.

Олівія опустила очі на стіл, ніби раптом знайшла там щось надзвичайно цікаве.

— Я хочу вибачитися.

Я не очікував цього.

— За що саме?

— За ту ніч. За те, що розповіла тобі стільки особистого, а потім поводилася так, ніби ми просто обмінялися кількома робочими повідомленнями.

— Ти була напідпитку.

— Я пам’ятаю, що говорила.