Розділ 8

Вихідні не за планом

Олівія

Я залишилася сама біля столу з напоями.

Медісон кудись зникла, більшість гостей розбилася на невеликі компанії, а музика стала тихішою. Ще кілька хвилин тому я танцювала з Ітаном і намагалася переконати себе, що це нічого не означає.

Тепер його не було поруч, а я все одно думала про нього.

Дратувало.

Я взяла зі столу келих і зробила ковток.

— Чудово, Гаррінгтон, — пробурмотіла собі під ніс. — Саме цього тобі й бракувало.

— Ти з кимось розмовляєш чи вже почала сваритися сама із собою?

Я обернулася. Біля дверей стояла одна з дівчат із клініки.

— Залежить від того, хто запитує.

Вона засміялася й запросила мене приєднатися до їхньої компанії. Я погодилася, хоча насправді хотіла просто відволіктися.

Ми говорили про роботу, подорожі й найгірші побачення. Я навіть розповіла одну історію про чоловіка, який пів вечора пояснював мені, чому жінкам не варто керувати бізнесом.

Усі сміялися.

Я теж.

І якийсь час мені справді було добре.

Я не дивилася на двері. Не шукала очима Ітана. Не згадувала, як його рука лежала на моїй талії, а він нахилявся ближче, щоб почути мої слова.

Принаймні намагалася цього не робити.

Коли мій келих спорожнів, я взяла наступний.

Потім ще трохи поговорила з дівчатами. Хтось запропонував зіграти в карти, хтось увімкнув іншу музику. Я вже не стежила за часом і не помітила, як алкоголь почав брати своє.

А потім я знову побачила Ітана.

Він стояв біля виходу й розмовляв із кимось із колег. Наші погляди зустрілися лише на секунду, але цього вистачило, щоб я відчула знайоме хвилювання.

Він не підійшов.

І правильно зробив.

Я сама не знала, чого хочу від нього. Щоб він залишив мене в спокої? Щоб підійшов? Щоб знову подивився на мене так, ніби за моїми жартами є щось, чого я не дозволяю собі сказати вголос?

Я відвернулася й зробила ще один ковток.

— Олівіє, може, досить? — запитала дівчина, яка сиділа поруч.

— Усе добре.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Я підвелася, щоб піти до вікна, але підлога раптом хитнулася.

Я завмерла.

Ні. Тільки не це.

Зробила глибокий вдих, сподіваючись, що все мине. Натомість до горла підступила нудота.

— Ой, — видихнула я.

— Олівіє?

Я прикрила рот долонею й озирнулася, шукаючи вихід із кімнати.

Саме тоді поруч з’явився Ітан.

— Що сталося?

— Нічого, — прошепотіла я. — Мені просто потрібно…

Я не договорила.

Він одразу зрозумів.

— Ходімо. Тримайся за мене.

— Я можу сама.

— Я знаю. Але зараз не мусиш.

Він обережно поклав руку мені на спину й повів до коридору.

Я хотіла провалитися крізь землю.

Стояла навколішки перед унітазом, а Ітан тримав моє волосся, щоб воно не спадало на обличчя. Коли мене знову знудило, він мовчки зібрав пасма рукою й притримав їх біля потилиці.

— Не дивись на мене, — простогнала я.

— Я не дивлюся.

— Ти буквально стоїш поруч.

— Мені відійти й залишити тебе саму?

Я похитала головою.

— Ні.

Він нічого не сказав.

І це було найгірше.

Я звикла, що люди або намагаються мене виправити, або пояснюють, як мені варто поводитися. Тато завжди знав, що для мене краще. Мама намагалася пом’якшити його слова. Медісон могла сварити мене, але принаймні ніколи не вдавала, що все гаразд.

А Ітан просто залишався поруч.

Коли напад минув, я сперлася рукою об стіну й заплющила очі.

— Я помру.

— Не сьогодні.

— Ти лікар. Звідки така впевненість?

— Якби ти зараз могла сперечатися зі мною, я б сказав, що стан у тебе стабільний.

Я слабко засміялася, але відразу пошкодувала про це.

— Не сміши мене. Мені болить усе.

— Тоді не смійся.

— Ти неймовірно дратівливий.

— А ти неймовірно вперта.

Він допоміг мені підвестися, подав паперовий рушник і відступив, щоб я могла вмитися.

Я довго дивилася на себе в дзеркало. Розмазана туш, червоні очі, бліде обличчя.

— Чудово. Просто чудово.

— Що саме?

— Я виглядаю так, ніби пережила розлучення, банкрутство й три безсонні ночі.

— Два з трьох у тебе вже є.

Я повернулася до нього.

— Ти щойно пожартував про мої проблеми?

— Я пожартував про твій вигляд.

— Це ще гірше.

Він усміхнувся й простягнув мені воду.

Я зробила кілька маленьких ковтків.

— Дякую, — тихо сказала я.

— Будь ласка.

Я знову подивилася на своє відображення.

— Тільки нікому не розповідай.

— Про що?

— Про це.

— Олівіє, я працюю в лікарні. Я бачив людей у значно гіршому стані.

— Але я не твоя пацієнтка.

— Ні. Ти моя найскладніша клієнтка.

Я штовхнула його плечем.

Він засміявся, а потім потягнув за ручку дверей.

Вони не відчинилися.

Ітан спробував ще раз.

— Ні, — сказав він.

Я повільно повернула голову.

— Що «ні»?

— Двері заклинило.

Я кілька секунд дивилася на нього, а потім розсміялася.

— Ти жартуєш.

— Хотів би.

Він натиснув на ручку, штовхнув двері плечем, а потім спробував знову.

Безрезультатно.

— Ми застрягли у вбиральні? — перепитала я.

— Схоже на те.

Я сперлася на раковину й засміялася ще сильніше.

— Це найгірше побачення в моєму житті!

Ітан обернувся.

— Я не знав, що це побачення.

— А я не знала, що мене знудить у тебе на очах. У кожного свої сюрпризи.

Він провів долонею по обличчю.

— Я спробую комусь зателефонувати.

Він дістав телефон, але зв’язок постійно зникав. Я теж спробувала написати Медісон, однак повідомлення не відправилося.