Розділ 7

Не дивись на мене так

Ітан

Я не планував затримуватися на вечірці.

Моя ідея з корпоративним виїздом полягала в тому, щоб команда нарешті відпочила, а не обговорювала роботу до другої ночі. Але тепер я стояв посеред спільного будинку, слухав музику й ловив себе на тому, що шукаю очима одну конкретну людину.

Олівію Гаррінгтон.

— Якщо ти ще раз подивишся на двері, я вирішу, що чекаєш на доставку, — сказала Медісон, проходячи повз мене з келихом у руці.

— Я перевіряю, чи всі на місці.

— Звісно. Особливо одна конкретна людина.

— У тебе забагато вільного часу.

— А в тебе замало особистого життя.

Я не встиг відповісти. Двері відчинилися, і до кімнати зайшла Олівія.

На ній були темні джинси, світлий топ і розстебнута сорочка. Волосся вона зібрала в недбалий пучок, кілька пасом спадали на обличчя. Жодних дорогих суконь, ідеальних зачісок чи прикрас, які я бачив на відкритті клініки.

Просто Олівія.

І, здається, саме це було проблемою.

Вона помітила мене й усміхнулася.

— Докторе Коуле, ви й тут контролюєте всіх?

— Хтось має стежити, щоб ніхто не зруйнував будинок.

— Ми ще навіть не почали.

— Саме тому я й хвилююся.

— Не хвилюйтеся. Якщо щось зламаємо, надішлемо вам рахунок.

— Дуже щедро з вашого боку.

Вона засміялася й пішла до Медісон.

Я провів її поглядом, поки поруч не з’явився Лукас.

— Ти закохався?

Я повільно повернув голову до брата.

— Що?

— Я запитав, чи ти закохався. Можу повторити голосніше, щоб усі почули.

— Спробуй — і завтра повертатимешся додому пішки.

— О, значить, усе серйозно.

— Лукас.

— Мовчу.

Він підняв руки, але його усмішка сказала більше, ніж будь-які слова.

Я взяв зі столу пляшку води й відійшов до вікна.

Мені не подобалося, що він мав рацію хоча б у чомусь.

За годину вечірка стала голоснішою. Хтось увімкнув музику, співробітники розділилися на невеликі компанії, а Медісон організувала гру, у якій кожен мав відповісти на незручне запитання.

— Ні, — сказав я, коли вона простягнула мені картку.

— Ти навіть не прочитав.

— Мені не потрібно.

— Тоді відповідай без картки. Чому ти досі самотній?

Кілька людей засміялися.

— Наступне запитання.

— Ухиляється! — оголосила Медісон.

Олівія сиділа навпроти мене, підперши підборіддя рукою.

— Можливо, він просто не знайшов людину, яка витримає його характер.

— А ви, міс Гаррінгтон, знайшли? — запитав я.

— Я не шукаю.

— Зручно.

— Значно зручніше, ніж витрачати час на людей, які вважають, що знають, як мені жити.

Я зрозумів натяк.

— А ви завжди сприймаєте звичайні запитання як спробу контролю?

— А ви завжди сприймаєте чужі рішення як особистий виклик?

Медісон подивилася на нас обох.

— Ви точно впевнені, що не знайомі з дитинства? Бо сперечаєтеся так, ніби вам обом по дванадцять.

— Він почав, — сказала Олівія.

— Вона першою перейшла на особисте, — відповів я.

— Боже, — Медісон закотила очі. — Я піду вип’ю. Може, хоч хтось із вас стане приємнішим.

Олівія розсміялася.

І я знову подумав, що хотів би чути цей сміх частіше.

Не найкраща думка для людини, яка звикла тримати дистанцію.

Пізніше музика стала повільнішою.

Я стояв біля столу з напоями, коли помітив Олівію біля вікна. Вона розмовляла з молодою лікаркою з моєї команди — здається, її звали Сара. Вони про щось сміялися, а потім Сара торкнулася Олівії за руку, показуючи щось на своєму телефоні.

Я відвів погляд.

За кілька секунд знову подивився.

Чудово. Тепер я поводився як підліток.

— Ти збираєшся підійти чи продовжиш свердлити їх поглядом? — запитав Лукас, який невідомо звідки взявся поруч.

— Я не дивлюся.

— Звичайно. Ти просто оцінюєш ситуацію.

— Іди знайди собі заняття.

— Уже знайшов. Спостерігаю за тобою.

Я залишив його сміятися самого й попрямував до вікна.

— Не знав, що наша клініка настільки цікава, — сказав я, зупинившись поруч з Олівією.

Вона підняла брову.

— Ми говорили не про клініку.

— Тоді про що?

— Про те, як складно працювати з керівництвом.

Сара пирснула.

— Вона розповідала, що ви можете тричі змінити рішення, перш ніж погодитися з очевидним.

— Сара, завтра в тебе зміна о сьомій.

— Ось бачите? — Олівія повернулася до неї. — Він навіть на відпочинку погрожує графіком.

— Я не погрожую. Я нагадую.

— Це звучить ще гірше, — сказала вона.

Сара вибачилася й пішла по напій, залишивши нас удвох.

— Ви щойно відлякали мою співрозмовницю, — зауважила Олівія.

— Вона працює на мене. Я маю право знати, чому мої співробітники сміються з мене.

— Можливо, тому, що ви самі даєте їм достатньо приводів.

— А ви завжди захищаєте людей, яких щойно зустріли?

— Якщо вони мають рацію.

— Тобто ви вважаєте, що вона мала рацію?

Олівія усміхнулася.

— Я цього не казала.

— Але й не заперечили.

— Докторе Коуле, ви справді так важко переживаєте чужу думку?

— Лише коли вона неправильна.

— Тоді вам доведеться навчитися жити з розчаруванням.

Вона взяла зі столу келих і зробила ковток.

Я не втримався від усмішки.

— Потанцюєте зі мною?

Олівія завмерла лише на мить.

— Ви зараз серйозно?

— Ні, я просто вирішив поставити запитання, щоб перевірити, чи ви здатні відповісти без сарказму.

— Тоді ні.

— Шкода.

Я вже збирався відійти, коли вона схопила мене за руку.

— Я не сказала, що не танцюватиму.

Я подивився на її пальці, які торкалися мого зап’ястя, а потім — їй в очі.