Розділ 6

Вихідні не за планом

Олівія

Я погодилася на цю поїздку з двох причин.

Перша — Медісон сказала, що мені потрібно хоча б іноді виходити за межі офісу й згадувати, що життя не складається виключно з дедлайнів, клієнтів і нескінченних правок.

Друга — я справді хотіла познайомитися з командою клініки ближче. Ми працювали над їхнім брендом, але знали переважно те, що бачили під час робочих зустрічей. А корпоративна культура не народжується з красивих презентацій. Вона складається з людей, їхніх звичок, стосунків і того, як вони поводяться, коли за ними ніхто не спостерігає.

Принаймні так я пояснювала собі своє рішення.

Те, що на поїздці буде Ітан Коул, не мало жодного значення.

Абсолютно.

— Ти знову дивишся у вікно, — сказала Медісон поруч.

— Я дивлюся на дорогу.

— Ми їдемо вже майже годину. Там досі дорога.

Я повернула до неї голову.

— Ти сьогодні особливо балакуча.

— А ти сьогодні особливо підозріла.

Я зітхнула й повернулася до вікна.

За склом поступово змінювався пейзаж. Міські будівлі залишилися позаду, натомість з’явилися дерева, невеликі будинки й ділянки лісу, крізь які пробивалося осіннє сонце.

Місце для корпоративного виїзду організатори обрали чудове. За попередньою інформацією, на нас чекали дерев’яні котеджі, велика тераса, спільна зона відпочинку й територія, де можна було гуляти, не натрапляючи на інших людей кожні п’ять хвилин.

Два дні без міського шуму.

Без офісу.

Без звичних справ.

Звучало майже ідеально.

Якщо не враховувати одну маленьку деталь.

— До речі, — Медісон повернулася до мене, — ти так і не розповіла, чому не поїхала до батьків минулими вихідними.

Я завмерла.

Не тому, що не знала відповіді.

Просто не хотіла про це говорити.

— Не вийшло.

— Олівіє.

— Що?

— Ти обіцяла приїхати до Тео й Амелії. Вікторія навіть писала мені, що діти чекали на тебе.

Я відвела погляд.

Вона мала рацію.

Я справді обіцяла приїхати до племінників. Тео ще кілька днів тому телефонував і розповідав, як вони з Амелією планують провести вихідні. Вони хотіли показати мені нову настільну гру, яку їм подарували, і переконували, що без мене грати буде зовсім нецікаво.

Я пообіцяла, що приїду.

А потім побачила повідомлення від матері.

Батько теж буде вдома.

І цього виявилося достатньо, щоб я почала шукати причини залишитися в Нью-Йорку.

Спочатку сказала собі, що маю роботу. Потім згадала про дедлайни. Зрештою просто написала Вікторії, що не зможу приїхати.

Вона не дорікала мені. Лише відповіла, що діти засмутилися, але вона пояснить їм ситуацію.

Саме це й було найгіршим.

Я могла уникати батька скільки завгодно, але не хотіла, щоб через наші стосунки страждали Тео й Амелія.

— Я не хотіла бачити батька, — нарешті сказала я.

Медісон не відповіла відразу.

— Через те, що сталося на відкритті клініки?

— Не тільки. Просто… — Я провела долонею по волоссю. — Я знала, що якщо приїду, він знову почне говорити про сім’ю, моє майбутнє, мої рішення. Знову спробує пояснити, що я все роблю неправильно. А я не хотіла витрачати вихідні на чергову суперечку.

— Ти могла приїхати заради дітей.

— Знаю.

Я сказала це тихо, бо сперечатися не було сенсу.

Я справді знала.

Тео й Амелія не мали жодного стосунку до конфлікту між мною та батьком. Вони були дітьми, які хотіли провести час із тіткою. І я мала приїхати.

Але іноді навіть прості рішення ставали складними, коли ти роками намагаєшся захистити себе від людей, яких усе ще любиш.

— Я подзвоню їм сьогодні, — додала я. — І наступними вихідними обов’язково приїду.

— Добре.

Медісон не стала читати мені лекцію. За це я її й любила. Вона могла бути прямолінійною, навіть нестерпною, але ніколи не змушувала мене виправдовуватися довше, ніж було потрібно.

Кілька хвилин ми їхали мовчки.

Потім вона знову заговорила:

— А тепер пропоную змінити тему.

— Дякую.

— Наприклад, поговорити про те, що на цій поїздці буде Ітан.

Я заплющила очі.

— Медісон.

— Що? Це ж очевидно. Ти не хотіла їхати до батьків, але без проблем погодилася провести два дні з командою свого клієнта.

— Я погодилася через роботу.

— Звичайно.

— І тому, що це корисно для проєкту.

— Безперечно.

— Ти можеш хоча б раз у житті не робити висновків із кожного мого слова?

— Можу. Але тоді хто робитиме це замість тебе?

Я розсміялася, попри власне роздратування.

Саме за це я її й любила.

Медісон могла витягнути мене з найгіршого настрою, навіть коли я не хотіла, щоб мене рятували.

Коли автомобіль звернув на територію комплексу, я мимоволі притиснулася ближче до вікна.

Місце справді було чудовим.

Серед високих дерев розташувалися кілька дерев’яних котеджів із великими вікнами й терасами. Доріжки вели до спільного будинку, де, очевидно, планувалися вечері та інші заходи. Трохи далі виднілася відкрита зона відпочинку з дерев’яними столами й кріслами.

Ніяких банерів із мотиваційними написами.

Ніяких величезних екранів із презентаціями.

Принаймні поки що.

— Якщо нас змусять бігати з мотузками й зав’язаними очима, я повертаюся додому, — повідомила Медісон.

— Я поїду з тобою.

— А якщо Ітан попросить залишитися?

— Тоді я викличу тобі таксі.

— Яка ж ти безсердечна.

Автомобіль зупинився біля головного котеджу.

Я вийшла й потягнулася після дороги. Повітря тут було зовсім іншим — прохолодним, свіжим, із запахом деревини та вологого листя.

На парковці вже стояло кілька автомобілів. Працівники клініки збирали речі, знайомилися між собою й обговорювали, хто з ким житиме в котеджах.