Розділ 4

Звичайні дні й погані звички

Олівія

Я завжди вважала, що маю хороший смак на чоловіків.

Принаймні, я ніколи не плутала красиве обличчя з хорошим характером. І вже точно не дозволяла зовнішності впливати на мої рішення.

Але, схоже, у моїй системі щось зламалося.

Бо Ітан Коул був привабливим.

Нестерпно привабливим.

І це дратувало мене набагато більше, ніж мало б.

— Ти вже хвилин п’ять дивишся в одну точку, — сказала Медісон, навіть не відриваючись від ноутбука. — Або в тебе геніальна маркетингова ідея, або ти думаєш про чоловіка.

— Я думаю про роботу.

— Звісно. І цього чоловіка випадково звати Ітан?

Я повільно повернула голову до подруги.

— Ти нестерпна.

— Зате спостережлива.

Я закотила очі й повернулася до екрана.

Ми сиділи в нашому офісі на Мангеттені. За панорамними вікнами місто жило своїм звичним життям: хтось поспішав на зустрічі, хтось стояв із кавою біля переходу, а хтось, напевно, просто намагався пережити ще один понеділок.

Я ж намагалася переконати себе, що думки про одного конкретного хірурга — виключно професійні.

У четвер ми з Ітаном узгодили основні умови співпраці. Він виявився вимогливим, прискіпливим і надто впевненим у тому, що останнє слово завжди має залишатися за ним.

Я відповіла йому тим самим.

Ми визначили завдання, розподілили відповідальність і домовилися про подальші кроки. Нічого надзвичайного.

Окрім того, що я досі пам’ятала його погляд.

Темні очі. Спокійний голос. Ледь помітна зморшка між бровами, коли я заперечувала йому. І та особлива манера слухати, ніби він уже знав усі можливі відповіді, але все одно хотів перевірити, чи зможеш ти його здивувати.

Він мене дратував.

І, що було значно гірше, мені хотілося побачити його знову.

— Ліві, — Медісон клацнула пальцями перед моїм обличчям. — Повернися до нас, простих смертних.

— Я тут.

— Тоді поясни, чому ти перечитуєш один і той самий лист уже втретє.

Я глянула на пошту.

Лист від команди клініки. Нічого особливого. Кілька уточнень щодо завтрашнього заходу, список гостей і прохання підтвердити нашу присутність.

Я перечитувала його не через Ітана.

Принаймні, саме це я збиралася сказати собі.

— До речі, ти бачила, що завтра відкриття нової клініки? — запитала Медісон. — Вони вирішили влаштувати цілий захід. Інвестори, партнери, преса, фотографи. Схоже, наш клієнт не звик робити щось наполовину.

— Я бачила.

— І ми там працюємо, так?

— Ми там представляємо агентство. Не плутай.

— Авжеж. Ми просто прийдемо подивитися на красиві стіни, випити щось безалкогольне й оцінити декор.

— Якщо ти продовжиш, я попрошу тебе підготувати ще три презентації.

— Жорстоко, Гаррінгтон.

Я всміхнулася, хоча думка про завтрашній вечір раптом здалася мені значно цікавішою, ніж мала б.

Я знову побачу Ітана.

У професійному середовищі. Серед інших людей. Без переговорного столу між нами й без необхідності доводити одне одному, хто тут розумніший.

Хоча, знаючи його, він напевно знайде спосіб посперечатися навіть щодо кольору скатертин.

І чомусь ця думка викликала в мене усмішку.

Увечері я намагалася не думати про роботу.

Ми з Медісон замовили вечерю, увімкнули старий фільм і домовилися хоча б кілька годин не згадувати про дедлайни, клієнтів та нескінченні правки.

Це тривало приблизно двадцять хвилин.

— Ти вже вирішила, що вдягнеш завтра? — запитала Медісон.

— Щось із шафи.

— Неймовірна конкретика.

— Медісон, це відкриття клініки, а не королівське весілля.

— Там будуть інвестори. Преса. Потенційні партнери. І твій улюблений хірург.

— Він не мій улюблений.

— Тоді чому ти відреагувала саме на останні три слова?

Я кинула в неї подушкою.

Вона розсміялася й ухилилася.

Насправді я не любила подібні заходи. Вони завжди нагадували мені, чому я колись залишила батьківський дім.

У світі моєї родини кожна зустріч мала прихований сенс. Кожна усмішка могла бути частиною домовленості. Кожен знайомий, якого тобі представляли, міг виявитися людиною, з якою ти мала б побудувати «правильне» майбутнє.

Я надто добре знала, як працює це середовище.

Тому й пішла.

Тому створила власну справу.

Тому навчилася оплачувати рахунки самостійно, приймати рішення без батьківського дозволу й не озиратися щоразу, коли хтось із моєї родини залишався незадоволеним.

Я не збиралася повертатися до старих правил.

Навіть заради одного чоловіка з красивими очима.

Особливо заради нього.

У п’ятницю я прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Це було підозріло.

Ще підозрілішим було те, що я майже відразу подумала про вечірній захід.

Я обрала чорну сукню простого крою, жакет і туфлі, у яких можна було витримати кілька годин на ногах. Волосся залишила розпущеним, макіяж зробила стриманий.

Мені подобалося, як я виглядала.

Не тому, що сьогодні там буде Ітан.

Зовсім ні.

Просто я завжди вважала, що найкраще виглядаю тоді, коли не намагаюся комусь щось довести.

Ближче до обіду команда отримала остаточну інформацію про захід. Відкриття нової клініки мало стати важливим етапом для Ітана: він розширював свою справу, залучав нових партнерів і готувався представити проєкт людям, від яких залежало подальше зростання бізнесу.

Для нас це теж було важливо. Ми відповідали за частину комунікації бренду, допомагали з презентаційними матеріалами й мали бути присутніми, щоб оцінити, як усе працює наживо.

Я сприймала це серйозно.

Ітан міг бути складним клієнтом, але його клініка заслуговувала на якісну роботу. За його вимогливістю стояло щось більше, ніж бажання контролювати кожну дрібницю. Він справді хотів створити місце, якому люди довірятимуть.