Розділ 2

Правила гри

Олівія

До дев’ятої ранку я встигла випити дві кави, відповісти на сімнадцять листів і тричі пошкодувати, що погодилася працювати з Ітаном Коулом.

Ні, я не передумала братися за проєкт. Контракт такого масштабу не відпускають лише тому, що в його власника складний характер і патологічна потреба контролювати все, до чого він торкається.

Але якби мені запропонували скласти список чоловіків, із якими я найбільше хотіла б провести наступні кілька місяців, Ітан Коул навіть не потрапив би до першої сотні.

Можливо, навіть до першої тисячі.

— Ти знову дивишся на його фотографію, — промовила Медісон.

Я різко перевела погляд на неї.

— Я аналізую клієнта.

— Звісно. Саме тому ти вже хвилину розглядаєш його профіль на сайті клініки.

— Мені потрібно розуміти, з ким ми працюємо.

— Тоді дозволь уточнити: ти аналізуєш його професійні якості чи намагаєшся з’ясувати, чому він виглядає так, ніби ніколи в житті не чув слова «відпустка»?

Я закрила вкладку.

— Ти занадто багато говориш.

— А ти занадто швидко реагуєш.

— Медісон.

— Олівія.

Ми кілька секунд дивилися одна на одну, перш ніж вона розсміялася.

Я повернулася до презентації, вдаючи, що мене цікавить виключно структура майбутньої кампанії.

Проблема полягала в тому, що Коул справді був хорошим клієнтом. Принаймні на папері. Клініка мала сильну репутацію, стабільний потік пацієнтів і достатньо ресурсів для серйозного розвитку. Якщо правильно вибудувати комунікацію, ми могли не просто покращити її присутність у соціальних мережах, а повністю змінити те, як люди сприймали бренд.

Це був проєкт, яким хотілося займатися.

Шкода, що разом із ним ішов власник, якого хотілося іноді вдарити презентацією по голові.

— До речі, — Медісон підсунула до мене аркуш, — я переглянула їхню аналітику. Є ще одна проблема.

— Яка?

— Вони хочуть збільшити кількість нових звернень, але майже не відстежують, звідки приходять пацієнти. У них є статистика сайту, але немає цілісної системи оцінювання кампаній.

Я пробіглася очима по цифрах.

— Отже, на наступній зустрічі почнемо з аудиту. Спочатку визначимо базові показники, потім погодимо цілі. І жодних обіцянок щодо конкретної кількості звернень, поки не побачимо реальних даних.

— Я знала, що ти це скажеш.

— Тоді навіщо питала?

— Хотіла переконатися, що після знайомства з доктором Коулом ти не втратила здатності мислити раціонально.

— Ще одне слово — і я внесу тебе в бюджет проєкту як додаткову статтю витрат.

— Нарешті. Я завжди мріяла отримувати зарплату за те, що терплю тебе.

Я кинула в неї стікер.

Вона спіймала його й приклеїла собі на чоло.

Телефон завібрував на столі.

Я глянула на екран і відчула, як гарний настрій повільно залишає мене.

Мама.

Олівія, люба, сподіваюся, ти не забула про недільну вечерю. Батько хоче бачити тебе. Себастьян теж буде.

Я прочитала повідомлення ще раз.

Звісно, буде.

Себастьян Колдвелл завжди з’являвся там, де моя родина вважала його присутність доречною. На благодійних заходах, сімейних святах, літніх прийомах. Він умів усміхатися моєму батькові так, ніби вони вже давно стали родичами, і говорити зі мною так, ніби наше спільне майбутнє було питанням часу.

Колись я думала, що він просто вихований.

Потім зрозуміла, що він ніколи не забуває про власні інтереси.

Я відклала телефон.

— Знову родина? — тихо запитала Медісон.

— Недільна вечеря.

— Ти підеш?

— Ще не вирішила.

Вона подивилася на мене з тим виразом, який я ненавиділа найбільше: без осуду, але й без жодної віри в мої виправдання.

— Ти вже знаєш, що підеш.

— Я можу відмовитися.

— Можеш. Але не відмовишся, бо хочеш побачити молодших. І тому, що Вікторія буде там.

Я промовчала.

Медісон мала неприємну звичку бути правою в найгірші моменти.

Я справді сумувала за молодшими братом і сестрами. За Джеймсом, який умів ставити незручні запитання навіть тоді, коли всі інші мовчали. За Шарлоттою, яка завжди намагалася примирити всіх, навіть коли це було неможливо. За Ізабель, яка ще не встигла навчитися приховувати власну думку за ввічливою усмішкою.

І за Вікторією.