Розділ 1

Чоловік, якого я не збиралася ненавидіти

Олівія

Є люди, які вважають, що гроші вирішують усе.

Я знаю це напевно, адже народилася в родині, де за правильним столом можна було укласти угоду на кілька мільйонів доларів, а за келихом шампанського — домовитися про чуже майбутнє.

У моїй родині навіть випадковості зазвичай мали заздалегідь погоджений сценарій.

Кому усміхатися. З ким фотографуватися. Яку сукню вдягнути на благодійний вечір. За кого вийти заміж.

Останній пункт я викреслила власноруч.

І, якщо чесно, це було найкраще рішення в моєму житті.

— Якщо ти ще раз подивишся на цей лист так, ніби він особисто образив твою матір, я викличу тобі екзорциста, — повідомила Медісон.

Я відірвала погляд від екрана ноутбука.

Моя найкраща подруга сиділа навпроти, підібгавши під себе ногу, і крутила в пальцях ручку. На столі перед нею лежали роздруковані матеріали нашої останньої презентації, дві порожні чашки з-під кави та коробка з пончиками, яку ми обіцяли не відкривати до обіду.

Обіцянка, звісно, вже не мала жодного сенсу.

— Лист образив не мою матір, — відповіла я. — Він образив мою професійну гідність.

— Ага. І що там написано?

— Що потенційний клієнт хоче «свіжу, сміливу та емоційно насичену комунікаційну стратегію», але не готовий змінювати затверджений корпоративний стиль, тон голосу, позиціювання, візуальну концепцію та жоден із попередніх матеріалів.

Медісон помовчала.

— Тобто вони хочуть нове, яке виглядає як старе.

— Вітаю. Ти щойно сформулювала половину проблем сучасного маркетингу.

— А другу половину?

— Клієнти, які називають свою суб’єктивну думку стратегією.

Медісон розсміялася й потягнулася до коробки з пончиками.

За вікнами нашого офісу Нью-Йорк жив своїм звичним життям. Таксі сигналили одне одному, пішоходи поспішали у справах, а хтось на сусідньому перехресті вже встиг посваритися з кур’єром. Місто ніколи не здавалося мені особливо привітним, зате воно не ставило зайвих запитань.

Тут нікому не було цікаво, хто твій батько, у якому будинку ти виросла і чому не з’являєшся на сімейних вечерях у Гринвічі.

Тут мали значення результати.

А я вміла їх забезпечувати.

Ми з Медісон створили агенцію не для того, щоб комусь щось довести. Принаймні саме так я повторювала собі останні кілька років. Ми хотіли працювати на власних умовах, обирати клієнтів, будувати команди й створювати речі, за які не соромно.

Те, що я іноді все ще подумки уявляла обличчя батька, коли черговий проєкт приносив нам прибуток, було суто випадковим побічним ефектом.

— До речі, — Медісон перегорнула сторінку презентації, — сьогодні о третій у нас зустріч із клінікою Коула.

Я завмерла з чашкою біля губ.

— Знаю.

— Ти так сказала, ніби збираєшся на власну страту.

— Я просто згадала, що маю право на обідню перерву.

— Олівія, це найбільший потенційний контракт за останні кілька місяців.

— Саме тому я й піду.

— Ти навіть не знаєш, хто буде на зустрічі.

— Знаю. Представники клініки, керівництво, люди, які ухвалюють рішення. Зазвичай так виглядають ділові зустрічі.

— Ітан Коул теж буде.

Я повільно поставила чашку на стіл.

Це прізвище мені нічого не говорило. Принаймні до цієї миті.

— Мені варто знати, хто це?

— Засновник клініки. Хірург. Власник. Людина, яка, судячи з відгуків, особисто перевіряє навіть те, яким шрифтом написане повідомлення для пацієнтів.

— Чудово. Мій улюблений тип клієнта.

— І ще він не любить, коли йому суперечать.

Я всміхнулася.

— Тоді сьогодні на нього чекає незабутній день.

Медісон похитала головою, але я вже повернулася до ноутбука.

Приватна хірургічна клініка. Репутація, якій потрібна сучасна комунікація. Власник, який контролює все особисто. Достатньо складний проєкт, щоб зацікавити мене, і достатньо перспективний, щоб я не дозволила чиємусь непростому характеру стати на заваді.

Я ще не знала, що за кілька годин пошкодую про власну самовпевненість.

Але це, як виявилося, був лише початок.

О третій без п’яти ми з Медісон увійшли до будівлі приватної хірургічної клініки Коула.

Я встигла оцінити простір ще до того, як нас зустріла адміністраторка: світлий мармур, скло, стримане освітлення, жодної зайвої деталі. Дорого, чисто, професійно. Місце, де люди платять не за красиві обіцянки, а за впевненість у тому, що опиняться в надійних руках.

І все ж чогось бракувало.

Не в інтер’єрі. У відчутті.

Клініка справляла враження установи, яка не потребує знайомства з пацієнтами. Вона просто існує, бо може собі це дозволити.

Але сучасний медичний бізнес не працює лише на репутації. Людям потрібно довіряти ще до того, як вони переступлять поріг кабінету лікаря. Вони хочуть розуміти, хто їм допомагатиме, чого очікувати від лікування і чому саме цій клініці варто довірити власне здоров’я.

І це була наша робота.

— Міс Гаррінґтон? — адміністраторка звірилася з планшетом. — На вас уже чекають. Третій поверх, переговорна кімната праворуч.

Я подякувала й рушила до ліфта.

— Тільки не починай із критики їхнього сайту, — тихо попросила Медісон, коли двері зачинилися.

— Я не настільки невихована.

Вона красномовно подивилася на мене.

— Я почну з критики їхніх соціальних мереж.

— Олівія.

— Медісон.

— Ми хочемо отримати контракт.

— А я хочу, щоб клієнт розумів, за що нам платить.

— Іноді ти поводишся так, ніби сперечатися — твоя професія.

Я поправила рукав жакета.

— Ні. Моя професія — знаходити проблеми, про які клієнт ще не здогадався, і пропонувати рішення до того, як вони почнуть коштувати йому грошей.