Я навіть не здогадувалася, що цей вечір стане останнім, коли я почуватимуся щасливою.
За вікном повільно темніло. Дрібний дощ стукав по склу, а на кухні пахло свіжою кавою та ванільними круасанами. Я стояла перед дзеркалом, поправляючи волосся, і вкотре намагалася зробити ідеальну зачіску.
Сьогодні ми з Гаврилом мали відсвяткувати два роки разом.
Два роки, протягом яких я вірила кожному його слову. Два роки, коли відкладала власні бажання, підтримувала його та виправдовувала навіть тоді, коли він не знаходив для мене часу.
Я щиро вірила, що все це не дарма. Що колись він оцінить мою любов і турботу.
Телефон завібрував на столі.
Я одразу потягнулася до нього, сподіваючись побачити довгоочікуване повідомлення.
Гаврило: Не чекай мене раніше десятої. Важлива зустріч.
Я ледь помітно всміхнулася. Знову робота. Здавалося, вона завжди була важливішою за все інше.
Я: Добре. Тільки не забудь, який сьогодні день ❤️
Відповіді не було.
Я ще кілька секунд дивилася на екран, а потім із тихим зітханням відклала телефон.
— Ну звісно, — пробурмотіла я.
— Ти знову його виправдовуєш?
Я здригнулася й повернула голову.
У дверях кухні стояла Стефа — моя найкраща подруга. Схоже, сьогодні вона знову вирішила завітати без попередження.
— Привіт тобі теж, — засміялася я.
— Я серйозно. Скільки ще ти будеш чекати, поки твій принц згадає, що в нього є дівчина?
— Стефо, не починай.
— Я просто хочу, щоб ти була щаслива.
Я підійшла до неї й обійняла.
— Я щаслива.
Стефа нічого не відповіла. Лише подивилася на мене так, ніби знала щось, чого я ще не розуміла.
Тоді я не надала цьому значення.
Якби ж тільки знала, наскільки сильно пошкодую про це.
Близько дев'ятої вечора я вирішила зробити Гаврилові сюрприз.
Купила його улюблений торт, замовила столик у ресторані й навіть одягнула ту саму сукню, яку він колись назвав неймовірною.
Я хотіла, щоб цей вечір був особливим. Хотіла нагадати йому, що, попри постійну зайнятість, у нас усе ще є одне одного.
Дорогою до його офісу я кілька разів набирала його номер.
Без відповіді.
Я вже починала нервувати, але продовжувала переконувати себе, що він просто зайнятий.
Коли нарешті приїхала, охоронець упізнав мене й без зайвих запитань пропустив усередину.
Офіс майже спорожнів. У коридорах панувала тиша, а лише з кабінету Гаврила пробивалося світло.
Я посміхнулася й міцніше стиснула ручки подарункового пакета.
Уже хотіла постукати, але раптом почула жіночий сміх.
Я завмерла.
— Ти впевнений, що вона нічого не підозрює? — запитав жіночий голос.
Я впізнала його миттєво.
Стефа.
Мої пальці мимоволі стиснули ручку пакета.
Ні. Цього не може бути.
— Октавія? — пролунав голос Гаврила. — Вона надто довірлива. Повір, вона нічого не помітить.
У ту мить мені здалося, що весь світ навколо зупинився.
Я перестала дихати.
— А якщо дізнається? — знову запитала Стефа.
— Тоді я знайду, що їй сказати. Вона ж завжди мені вірила.
Пакет вислизнув із моїх рук.
Коробка з тортом із глухим звуком упала на підлогу.
За дверима настала тиша.
— Хто там? — різко запитав Гаврило.
Я не могла поворухнутися. Моє тіло наче перестало мені належати.
За мить двері відчинилися.
На порозі стояв Гаврило. Його сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, а на обличчі застигла суміш здивування та роздратування.
— Октавія?
Я дивилася на нього, намагаючись знайти хоча б одну причину, через яку почуте могло бути неправдою.
Позаду нього з'явилася Стефа.
Моя Стефа.
Людина, якій я довіряла більше, ніж собі.
— Ти все неправильно зрозуміла, — швидко промовила вона.
Я повільно перевела погляд на неї.
— Не смій.
— Октав...
— Не смій вимовляти моє ім'я.
Мій голос тремтів, але я вперто стримувала сльози.
Гаврило важко зітхнув.
— Давай без сцен. Ми можемо все обговорити.
Я гірко всміхнулася.
— Обговорити? Що саме? Як ви обоє вирішили зробити з мене дурепу?
— Це не те, що ти думаєш.
— Тоді поясни мені. Тільки цього разу не бреши.
Гаврило мовчав.
І саме це мовчання стало для мене відповіддю.
Я чекала хоча б якогось виправдання. Хоча б одного слова, яке могло б пояснити те, що відбувалося.
Але він нічого не сказав.
Я розвернулася й пішла до виходу.
— Октавія! — гукнув він мені вслід. — Ти ще пошкодуєш про це!
Я зупинилася лише на мить і, не повертаючись, відповіла:
— Ні, Гавриле. Єдине, про що я шкодую, — це два роки, які я витратила на тебе.
І вийшла.
Я не пам'ятаю, як опинилася на вулиці.
Дощ став сильнішим. Холодні краплі стікали по моєму обличчю, змішуючись зі сльозами.
Я йшла навмання, міцно стискаючи телефон.
Хотіла комусь зателефонувати. Мамі, подрузі, будь-кому.
Але кому телефонувати, якщо людина, яку я вважала найближчою, щойно встромила мені ніж у спину?
Я почувалася абсолютно самотньою.
Два роки. Цілих два роки я будувала у своїй голові наше спільне майбутнє. Уявляла весілля, дім, дітей. Вірила, що ми з Гаврилом пройдемо через усе разом.
А тепер усе це перетворилося на порожній звук.
Телефон знову завібрував.
Я опустила погляд на екран.
Невідомий номер.
«Тобі варто перестати довіряти людям, які називають себе близькими. Особливо Гаврилу».
Я зупинилася.
Перечитала повідомлення раз, другий, третій.
Хто це?
Звідки ця людина знає про Гаврила? І чому вирішила написати мені саме зараз?
Я вже збиралася відповісти, але не встигла.
Позаду пролунав різкий звук автомобільного сигналу.
Я здригнулася й обернулася.
Біля тротуару зупинився чорний автомобіль. Його вікно повільно опустилося.
За кермом сидів чоловік у темному пальті. Його обличчя освітлювало тьмяне світло панелі приладів.