Ціна її мовчання

Розділ 1. День, який усе змінив

Я навіть не здогадувалася, що цей вечір стане останнім, коли я почуватимуся щасливою.

За вікном повільно темніло. Дрібний дощ стукав по склу, а на кухні пахло свіжою кавою та ванільними круасанами. Я стояла перед дзеркалом, поправляючи волосся, і вкотре намагалася зробити ідеальну зачіску.

Сьогодні ми з Гаврилом мали відсвяткувати два роки разом.

Два роки, протягом яких я вірила кожному його слову. Два роки, коли відкладала власні бажання, підтримувала його та виправдовувала навіть тоді, коли він не знаходив для мене часу.

Я щиро вірила, що все це не дарма. Що колись він оцінить мою любов і турботу.

Телефон завібрував на столі.

Я одразу потягнулася до нього, сподіваючись побачити довгоочікуване повідомлення.

Гаврило: Не чекай мене раніше десятої. Важлива зустріч.

Я ледь помітно всміхнулася. Знову робота. Здавалося, вона завжди була важливішою за все інше.

Я: Добре. Тільки не забудь, який сьогодні день ❤️

Відповіді не було.

Я ще кілька секунд дивилася на екран, а потім із тихим зітханням відклала телефон.

— Ну звісно, — пробурмотіла я.

— Ти знову його виправдовуєш?

Я здригнулася й повернула голову.

У дверях кухні стояла Стефа — моя найкраща подруга. Схоже, сьогодні вона знову вирішила завітати без попередження.

— Привіт тобі теж, — засміялася я.

— Я серйозно. Скільки ще ти будеш чекати, поки твій принц згадає, що в нього є дівчина?

— Стефо, не починай.

— Я просто хочу, щоб ти була щаслива.

Я підійшла до неї й обійняла.

— Я щаслива.

Стефа нічого не відповіла. Лише подивилася на мене так, ніби знала щось, чого я ще не розуміла.

Тоді я не надала цьому значення.

Якби ж тільки знала, наскільки сильно пошкодую про це.

Близько дев'ятої вечора я вирішила зробити Гаврилові сюрприз.

Купила його улюблений торт, замовила столик у ресторані й навіть одягнула ту саму сукню, яку він колись назвав неймовірною.

Я хотіла, щоб цей вечір був особливим. Хотіла нагадати йому, що, попри постійну зайнятість, у нас усе ще є одне одного.

Дорогою до його офісу я кілька разів набирала його номер.

Без відповіді.

Я вже починала нервувати, але продовжувала переконувати себе, що він просто зайнятий.

Коли нарешті приїхала, охоронець упізнав мене й без зайвих запитань пропустив усередину.

Офіс майже спорожнів. У коридорах панувала тиша, а лише з кабінету Гаврила пробивалося світло.

Я посміхнулася й міцніше стиснула ручки подарункового пакета.

Уже хотіла постукати, але раптом почула жіночий сміх.

Я завмерла.

— Ти впевнений, що вона нічого не підозрює? — запитав жіночий голос.

Я впізнала його миттєво.

Стефа.

Мої пальці мимоволі стиснули ручку пакета.

Ні. Цього не може бути.

— Октавія? — пролунав голос Гаврила. — Вона надто довірлива. Повір, вона нічого не помітить.

У ту мить мені здалося, що весь світ навколо зупинився.

Я перестала дихати.

— А якщо дізнається? — знову запитала Стефа.

— Тоді я знайду, що їй сказати. Вона ж завжди мені вірила.

Пакет вислизнув із моїх рук.

Коробка з тортом із глухим звуком упала на підлогу.

За дверима настала тиша.

— Хто там? — різко запитав Гаврило.

Я не могла поворухнутися. Моє тіло наче перестало мені належати.

За мить двері відчинилися.

На порозі стояв Гаврило. Його сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, а на обличчі застигла суміш здивування та роздратування.

— Октавія?

Я дивилася на нього, намагаючись знайти хоча б одну причину, через яку почуте могло бути неправдою.

Позаду нього з'явилася Стефа.

Моя Стефа.

Людина, якій я довіряла більше, ніж собі.

— Ти все неправильно зрозуміла, — швидко промовила вона.

Я повільно перевела погляд на неї.

— Не смій.

— Октав...

— Не смій вимовляти моє ім'я.

Мій голос тремтів, але я вперто стримувала сльози.

Гаврило важко зітхнув.

— Давай без сцен. Ми можемо все обговорити.

Я гірко всміхнулася.

— Обговорити? Що саме? Як ви обоє вирішили зробити з мене дурепу?

— Це не те, що ти думаєш.

— Тоді поясни мені. Тільки цього разу не бреши.

Гаврило мовчав.

І саме це мовчання стало для мене відповіддю.

Я чекала хоча б якогось виправдання. Хоча б одного слова, яке могло б пояснити те, що відбувалося.

Але він нічого не сказав.

Я розвернулася й пішла до виходу.

— Октавія! — гукнув він мені вслід. — Ти ще пошкодуєш про це!

Я зупинилася лише на мить і, не повертаючись, відповіла:

— Ні, Гавриле. Єдине, про що я шкодую, — це два роки, які я витратила на тебе.

І вийшла.

Я не пам'ятаю, як опинилася на вулиці.

Дощ став сильнішим. Холодні краплі стікали по моєму обличчю, змішуючись зі сльозами.

Я йшла навмання, міцно стискаючи телефон.

Хотіла комусь зателефонувати. Мамі, подрузі, будь-кому.

Але кому телефонувати, якщо людина, яку я вважала найближчою, щойно встромила мені ніж у спину?

Я почувалася абсолютно самотньою.

Два роки. Цілих два роки я будувала у своїй голові наше спільне майбутнє. Уявляла весілля, дім, дітей. Вірила, що ми з Гаврилом пройдемо через усе разом.

А тепер усе це перетворилося на порожній звук.

Телефон знову завібрував.

Я опустила погляд на екран.

Невідомий номер.

«Тобі варто перестати довіряти людям, які називають себе близькими. Особливо Гаврилу».

Я зупинилася.

Перечитала повідомлення раз, другий, третій.

Хто це?

Звідки ця людина знає про Гаврила? І чому вирішила написати мені саме зараз?

Я вже збиралася відповісти, але не встигла.

Позаду пролунав різкий звук автомобільного сигналу.

Я здригнулася й обернулася.

Біля тротуару зупинився чорний автомобіль. Його вікно повільно опустилося.

За кермом сидів чоловік у темному пальті. Його обличчя освітлювало тьмяне світло панелі приладів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше