✦ РОЗДІЛ 13. Амелія

У середу вранці Амелія вперше за кілька днів прокинулася не від вібрації свого телефона.

Вона лежала нерухомо ще кілька секунд, дивлячись у напівтемну стелю спальні й намагаючись зрозуміти, що саме її розбудило. За вікном уже починався звичайний лондонський ранок, десь унизу проїхала машина, у сусідній квартирі грюкнули двері, але телефон на тумбочці залишався мовчазним.

Жодного повідомлення від Меріан.

Жодного невідомого номера.

Жодного нового нагадування про те, що Гарет десь поруч.

Амелія обережно потягнулася до телефона й перевірила екран, хоча знала, що це безглуздо. Сімнадцять хвилин по сьомій, кілька робочих листів, рекламне повідомлення від магазину й учорашнє останнє повідомлення від Меріан про те, що Ітан повернувся до центру після занять і ніч минула спокійно.

Вона мала відчути полегшення.

Натомість тиша Гарета продовжувала викликати підозру.

Після фотографії біля Blackwood Ventures він більше не виходив на зв’язок. Поліція отримала відео з камер, перевіряла автомобіль, частину номера якого вдалося розібрати, і просила Амелію не змінювати нічого самостійно без потреби. Центр посилив контроль за переміщеннями Ітана, а службова машина вже третій день забирала Амелію з підземного паркінгу, де Гарет не міг просто стояти через дорогу й чекати на неї.

Усе працювало саме так, як мало працювати.

Саме тому Амелії було важко довіряти спокою.

Вона відклала телефон і підвелася. У другій кімнаті двері залишалися відчиненими, і дорогою до кухні Амелія машинально зазирнула всередину.

Темно-синя постіль.

Стіл біля стіни.

Кілька порожніх полиць, які вона спеціально не заповнювала, бо хотіла, щоб одного дня Ітан сам вирішив, що там стоятиме.

Зеленого динозавра вона після останньої зустрічі з братом переставила на полицю біля столу.

Раніше ховала його в шухляді, ніби це була річ із минулого, яку не можна виставляти назовні. Тепер маленька пластикова іграшка стояла посеред майже дорослої кімнати чотирнадцятирічного хлопця й виглядала трохи смішно.

Амелії це подобалося.

Ітан мав право вирости.

Але це не означало, що треба викидати все, що колись допомогло йому пережити дитинство.

На кухні вона поставила чайник і відкрила повідомлення від Меріан, яке прийшло вже тоді, коли Амелія наливала каву.

«Зустріч сьогодні об 11:30 без змін. Ітан у школі. Поліція поки не має підтвердженої інформації про актуальне місцезнаходження Гарета, але перевірка автомобіля триває. Нових спроб контакту не зафіксовано».

Амелія перечитала двічі й відповіла коротким «Дякую».

Сьогодні мала бути ще одна зустріч щодо опікунства.

Колись вона рахувала такі зустрічі.

На третій перестала.

Було простіше не думати про них як про сходинки, після кожної з яких вона мала стати трохи ближчою до Ітана. Деякі закінчувалися хорошими новинами, після інших з’являвся ще один документ, ще одна оцінка, ще одна перевірка, ще одне «ми розуміємо ваше бажання, але повинні враховувати всі фактори».

Амелія розуміла.

Вона справді розуміла.

Люди, які приймали рішення, не могли просто віддати чотирнадцятирічного хлопця жінці, яка була засуджена за смерть людини, лише тому, що ця жінка була його сестрою й дуже його любила.

Їм були потрібні докази стабільності.

Стабільна робота.

Стабільний дохід.

Стабільне житло.

Психологічна оцінка.

План безпеки.

Рекомендації.

І тепер, коли Гарет знову з’явився, до всього додалося ще одне слово.

Ризик.

Амелія зробила ковток кави й подивилася на повідомлення від Сари, яке прийшло кількома хвилинами пізніше.

«Картер переніс твою ранкову зустріч на 14:00. Сказав, що знає про зустріч із Меріан. Можеш приїхати в офіс після неї».

Вона кілька секунд дивилася на екран.

Ліам нічого їй не написав.

Не запитав, о котрій зустріч, чи потрібна машина, чи треба щось змінити. Просто побачив календар і перебудував робочий день так, щоб їй не довелося пояснювати.

Це було дуже по дорослому.

Дуже уважно.

І дуже незручно для її внутрішньої системи захисту.

Амелія набрала відповідь Сарі, потім відкрила чат із Ліамом.

Кілька секунд дивилася на поле для повідомлення.

Написала:

«Дякую, що переніс зустріч».

Видалила.

Написала знову:

«Сара сказала, що ти переніс зустріч. Дякую».

Цього разу відправила.

Відповідь прийшла менш ніж за хвилину.

«Не роби з цього подію. Ти все одно відпрацюєш до пенсії».

Амелія посміхнулася.

Пальці самі набрали:

«Я знала, що десь має бути підступ».

Ліам відповів:

«Тепер упізнаю свою стажерку».

Вона ще кілька секунд дивилася на екран, після чого заблокувала телефон.

Свою стажерку.

Абсолютно нормальна робоча фраза.

Амелія вирішила не аналізувати, чому саме вона залишила після себе тепло десь під ребрами.

Меріан чекала її в невеликій переговорній центру.

Цього разу на столі не лежала гора паперів, що вже саме по собі здавалося хорошим знаком. Поруч із Меріан сиділа жінка, яка займалася оцінкою житлових і фінансових умов Амелії, а на екрані ноутбука був відкритий план, який вони обговорювали ще минулого тижня.

— Перш ніж ми почнемо, — сказала Меріан після привітання, — хочу одразу сказати: ситуація з Гаретом не зупиняє процес.

Амелія опустила сумку на підлогу.

— Але?

Жінка поруч із Меріан усміхнулася трохи винувато.

— Я вже починаю думати, що ви занадто добре знаєте наші формулювання.

— У мене було достатньо практики.

Меріан переплела пальці на столі.

— Але активна загроза означає, що план безпеки має бути переглянутий. Нам потрібно окремо врахувати маршрути Ітана, твою адресу, роботу, можливі контакти з Гаретом і те, що він уже спостерігав за тобою біля офісу.