✦ РОЗДІЛ 12. Ліам

Коли Ліам повернувся до бару, Амелії вже не було видно навіть крізь скляні двері. Машина забрала її кілька хвилин тому, але він усе одно затримався біля входу довше, ніж було потрібно, дивлячись на дорогу, якою вона поїхала.

Він майже її поцілував.

Ця думка мала б викликати хоча б якусь логічну реакцію: роздратування, сором, бажання звинуватити келих вина, пізню годину або ностальгію. Натомість Ліам відчував лише неприємно ясне усвідомлення того, що якби телефон Амелії не завібрував тієї миті, він, найімовірніше, справді зробив би це.

І вона не відступила б.

Принаймні не відразу.

Ліам провів долонею по обличчю, перш ніж відчинити двері бару. Саме остання частина була найгіршою, бо власну дурість він ще міг пояснити багатьма способами, а от той факт, що Амелія стояла перед ним, бачила, куди він дивиться, і все одно залишалася на місці, робив ситуацію значно складнішою.

Усередині майже нічого не змінилося. Сара сперечалася з Джеймсом через замовлення останньої порції картоплі, Хлоя щось показувала Емілі на телефоні, а Тео сидів із келихом біля краю столу й спостерігав за всіма з тим задоволеним виглядом людини, яка давно змирилася з тим, що її друзі створюють достатньо драм без додаткової допомоги.

Саме він першим побачив Ліама.

Тео повільно підняв брови, коли той повернувся на своє місце.

— У тебе вигляд людини, яка щойно прийняла якесь дуже погане рішення, — сказав він, трохи нахилившись ближче, щоб інші не почули.

Ліам узяв зі столу склянку води, яку залишив перед виходом.

— Найгірше те, що я його не прийняв.

Тео кілька секунд мовчав, а потім перевів погляд на порожній стілець Амелії.

— А-а.

— Не починай.

— Я навіть слова не сказав.

— Твоє «а-а» мало щонайменше три абзаци підтексту.

Тео посміхнувся.

— Ви що цілувалися?

Ліам зробив ковток води.

— Ні.

— Хотіли?

Він повільно поставив склянку.

— У тебе завтра немає ніяких справ?

— Є. Але вони значно нудніші за це.

Ліам кинув на друга похмурий погляд, однак Тео вже виглядав надто задоволеним.

— Нічого не сталося, — сказав Ліам. — Вона поїхала додому, я повернувся сюди, а тепер ти забудеш цю розмову.

— Звичайно. Саме так працює наша дружба останні двадцять років.

— Майже двадцять.

— Ти зараз сперечаєшся через математику, щоб не говорити про Амелію.

Ліам потягнувся до пляшки води.

— Я починаю розуміти, чому Адріан проводить із тобою менше часу.

— Бо в нього є жінка, яку він любить. Тобі варто спробувати.

Ліам різко подивився на нього.

Тео одразу підняв руки.

— Добре. Це було занадто.

— Не те слово.

— Але лише тому, що ти зробив таке обличчя.

Ліам не відповів.

Він міг би розповісти Тео, що проблема далеко не лише в тому, що кілька хвилин тому стояв за крок від поцілунку з дівчиною, яку колись кохав. Міг би сказати про старі статті, лист місіс Вілсон, Гарета Бомонта й версію, яка останні кілька днів ставала дедалі менш схожою на фантазію.

Але якщо Ліам помилявся, він не хотів втягувати в це нікого.

А якщо мав рацію, говорити про це без Амелії поки не міг.

Тому він лише забрав зі столу телефон і відкинувся на спинку стільця.

— Між нами все складно.

Тео тихо засміявся.

— У вас усе складно вже десять років, хоча більшу частину цього часу ви навіть не бачили одне одного. Це певний талант.

Ліам мимоволі посміхнувся.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Тео ще секунду дивився на нього, але більше не питав.

Саме за це Ліам його й цінував. Тео міг бути нестерпним до моменту, коли розумів, що межа справді існує. Після цього просто залишався поруч і чекав, поки людина сама вирішить, що готова говорити.

До кінця вечора Ліам залишився в барі ще приблизно годину, але майже не запам'ятав жодної розмови. Кілька разів ловив себе на тому, що дивиться на телефон, хоча повідомлень від Амелії не чекав, а коли нарешті поїхав додому, її останній погляд біля машини все одно залишався значно чіткішим за все інше.

Перед сном він сказав собі, що до понеділка це мине.

У понеділок стало тільки гірше.

Амелія прийшла о восьмій двадцять дві.

Ліам знав точний час не тому, що чекав, а тому що саме в той момент виходив із кабінету з папкою в руці й побачив, як вона проходить повз стіл Сари.

Принаймні саме таку версію він збирався використовувати, якщо хтось запитає.

Амелія теж його помітила.

На одну коротку секунду вони обоє зупинилися.

Потім вона ввічливо посміхнулася.

— Доброго ранку, містере Картер.

Ліам відчув, як усередині щось здригнулося від формальності.

— Доброго ранку, міс Бомонт.

Сара, яка сиділа між ними й розкладала документи, повільно підняла голову.

Її погляд перейшов від Амелії до Ліама й назад.

— Ви посварилися?

— Ні, — одночасно відповіли вони.

Сара трохи нахилила голову.

— Чудово. Тоді все абсолютно нормально.

Амелія першою пішла до свого столу.

Ліам зробив те саме в протилежному напрямку, але, зачинивши двері кабінету, ще кілька секунд стояв до них спиною.

Містере Картер.

Вона робила це навмисно.

І він прекрасно знав чому.

Минулої п'ятниці вони стояли на вулиці так близько, що Ліам бачив, як у неї змінюється дихання. Сьогодні між ними знову були офіс, посади, столи, скляні двері й два максимально безпечні прізвища.

Можливо, так навіть було краще.

Саме це Ліам повторював собі перші дві години.

На третій Амелія зайшла до нього з оновленою моделлю.

Вона поклала ноутбук на стіл і стала поруч, показуючи зміни в плані постачання, який вони обговорювали минулого тижня. Ліам слухав уважно, доки їй не знадобився один із файлів на його екрані.