✦ РОЗДІЛ 10. Ліам

Після того як Амелія вийшла з його кабінету, Ліам ще кілька хвилин дивився на зачинені двері, хоча давно вже не чув її кроків у коридорі. На столі лежала папка з оновленими матеріалами Northbridge, на екрані ноутбука залишався відкритим лист від фінансового відділу, а за скляною стіною офіс поступово порожнів. Усе вимагало його уваги значно більше, ніж коротка розмова про лимонний пиріг, однак саме до неї думки поверталися з упертістю, яка починала його дратувати.

Він не планував питати про пиріг. Запитання виникло саме собою, коли Амелія вже збиралася піти, і наступні кілька хвилин несподівано виявилися найпростішою розмовою між ними за останні десять років. Без Гарета, без старих статей, без кімнати для відвідувань і без її зізнання. Вони говорили про бабусю такою, якою вона була до тієї ночі: жінкою, яка пекла надто кислий лимонний пиріг, не визнавала точних рецептів і могла змусити сімнадцятирічного онука почуватися винним за зайву ложку цукру сильніше, ніж будь-який учитель за провалений іспит.

Найгірше було те, що Ліамові сподобалося згадувати її разом з Амелією.

Роками він майже навмисно розділяв їх у власній пам’яті. Бабуся існувала окремо — у саду, на кухні, на веранді з книжкою. Амелія — окремо, до певного моменту того останнього літа, після якого всі хороші спогади про неї ніби втратили право бути хорошими. Навіть коли він згадував, як бабуся сміялася з їхніх суперечок або підсовувала Амелії другий шматок пирога, мозок одразу виправляв картину нагадуванням про те, чим усе закінчилося.

Сьогодні цього не сталося.

Ліам закрив ноутбук, підвівся й підійшов до вікна. За склом уже темніло, у сусідніх будівлях засвічувалися поверхи, а далеко внизу автомобілі повільно рухалися вечірнім Лондоном.

Йому раптом стало дуже ясно, чому ненависть стільки років була зручною.

Вона не вимагала деталей.

Якщо Амелія була дівчиною, яка зрадила його біля озера, а потім убила бабусю, йому не потрібно було думати про те, як бабуся її любила. Не потрібно було згадувати, як Амелія допомагала їй обрізати троянди, як вони вдвох сміялися над ним, коли він запізнювався до сніданку, або як бабуся одного разу сказала, що будинок стає надто тихим, коли Амелія кілька днів не приходить.

Тепер усі ці речі поверталися.

А разом із ними поверталося питання, яке більше не давало йому спокою.

Якщо бабуся справді бачила в Амелії майже свою людину, що мало статися, щоб через кілька тижнів усе закінчилося її смертю біля каміна?

Ліам повернувся до столу й відкрив шухляду. Там лежав телефон, зарядний пристрій і складений удвоє аркуш, який він приніс із дому вранці.

Копія листа місіс Вілсон.

Оригінал він залишив у квартирі, але перед роботою сфотографував обидві сторінки, а потім, сам не розуміючи навіщо, роздрукував. Весь день аркуш пролежав у шухляді, і Ліам жодного разу його не дістав.

До цього моменту.

Він розгорнув папір і знову прочитав останній абзац.

Місіс Вілсон не знала, що сталося тієї ночі. Вона чесно написала це десять років тому. Але знала, що бабуся захищала Амелію від чоловіка її матері, знала про синці й маленьку дитину, яку Амелія боялася залишати вдома. Знала, що бабуся шукала спосіб допомогти їм.

Цього вже було достатньо, щоб поставити наступне запитання.

Ліам дістав телефон.

Знайти місіс Вілсон виявилося складніше, ніж він очікував. Старого номера в нього не було, а адресу на конверті давно змінили: будинок, у якому вона жила поруч із бабусею, кілька років тому продали. У телефонній книзі батька її контакт також не зберігся, але після короткого дзвінка батько згадав ім’я іншої сусідки, яка ще підтримувала з нею зв’язок.

— Ти навіщо її шукаєш? — запитав батько після короткої паузи.

Ліам сидів на краю столу й дивився на старий лист.

— Хочу поговорити про бабусю.

На тому кінці стало тихо.

— Через Амелію?

Ліам напружився.

Йому досі не подобалося чути її ім’я в устах людей, які знали ту історію. Наче за одним словом автоматично тягнувся весь вирок.

— Частково.

Батько не став питати далі. Лише продиктував номер жінки, яка могла допомогти, а перед завершенням розмови додав значно тихіше:

— Якщо ти повертаєшся до тієї справи, то щоб ти не дізнався, не вини себе, Ліаме. Ти був дитиною.

Ліам насупився.

— Мені було сімнадцять.

— Саме це я й сказав.

Він хотів заперечити, але батько вже попрощався.

Через десять хвилин у Ліама був новий номер місіс Вілсон.

Він довго дивився на цифри, перш ніж натиснути виклик.

Перший раз ніхто не відповів.

Другий дзвінок він зробив через кілька хвилин, уже збираючись вирішити, що доведеться спробувати завтра. На четвертому гудку почув жіночий голос.

— Алло?

Голос був старшим, ніж у його пам’яті, але інтонація залишилася знайомою.

— Місіс Вілсон?

— Так.

Ліам відсунув крісло й сів.

— Це Ліам Картер.

На тому кінці запала така довга тиша, що він уже подумав, що зв’язок перервався.

— Ліам? — нарешті перепитала вона. — Боже мій.

Він провів пальцями по краю листа.

— Так. Минуло багато часу.

— Десять років, якщо я правильно пам'ятаю.

— Все правильно.

— Я не думала, що ти колись подзвониш.

У її голосі не було докору. Від цього стало ще незручніше.

Ліам коротко видихнув.

— Я ніколи не був особливо швидким у правильних рішеннях.

Місіс Вілсон тихо засміялася. У цьому сміхові несподівано почулося щось від бабусі, і Ліамові довелося відвести погляд до вікна.

— Це ти завжди вмів визнавати хоча б із запізненням, — сказала вона. — Як ти?

— Добре.

— Твій батько?

— Також.

Вони обмінялися ще кількома звичайними фразами, які обом були потрібні радше для того, щоб відкласти справжню причину дзвінка. Місис Вілсон першою перестала вдавати.