✦ РОЗДІЛ 9. Амелія

Найгіршим у Ліамові, який ставив запитання, було те, що Амелія хоча б розуміла, як від нього захищатися.

Вона знала цей погляд, коли він уже вирішив, що десь існує відповідь і йому залишилося тільки дістатися до неї за будь-яку ціну. Знала, як трохи напружувалася його щелепа, коли хтось ухилявся від прямої відповіді, як зникав гумор із голосу й залишалася та вперта частина характеру, через яку ще підлітком він міг пів дня сперечатися з бабусею про щось абсолютно безглузде лише тому, що не хотів визнавати свою поразку.

З таким Ліамом усе було зрозуміло.

З Ліамом, який перестав питати, Амелія не знала, що робити.

Уранці вона зайшла до офісу за десять хвилин до початку робочого дня й ще дорогою від ліфта підготувалася до того, що він знову покличе її до кабінету. Можливо, продовжить учорашню розмову. Запитає про Гарета. Про Ітана. Про статті, які знайшов. Про те, чому вона так різко попросила його не копати далі.

Амелія майже всю ніч придумувала відповіді, яких не збиралася давати.

Натомість Ліам вийшов із кабінету близько дев’ятої, привітався з командою, коротко обговорив із Джеймсом цифри для ранкової зустрічі й, проходячи повз її стіл, лише поклав поруч папку.

— Перевір, будь ласка, другий блок до десятої. Там оновили прогноз витрат після вчорашніх правок.

Амелія подивилася спочатку на папку, потім на нього.

— Добре.

Ліам уже зробив кілька кроків, коли вона не втрималася.

— І все?

Він озирнувся.

— А мало?

— Ні.

— Тоді чудово.

Кутик його губ ледь піднявся, після чого він пішов далі.

Амелія ще кілька секунд дивилася йому вслід.

Сара, яка саме проходила повз із чашкою кави, сповільнила крок.

— Я щось пропустила?

Амелія відкрила папку.

— Ні.

— Ви обоє сьогодні підозріло нормальні.

— Він уже вдруге за два дні отримує таку характеристику. Скоро почне пишатися.

Сара тихо засміялася й пішла до свого столу.

Амелія повернулася до документів, але зосередитися одразу не вдалося.

Учора Ліам сказав, що більше не впевнений у правді, яку почув десять років тому.

Ці слова мали б принести полегшення.

Колись вона мріяла про них.

У перші місяці після арешту, коли прокидалася вночі й кілька секунд не розуміла, де знаходиться, Амелія іноді уявляла, що двері відчиняться й Ліам зайде до кімнати. Скаже, що зрозумів. Що не повірив. Що знає її достатньо добре, щоб не прийняти зізнання за чисту правду.

Потім вона навчилася не уявляти.

Так було простіше.

Ліам мав ненавидіти її. Саме ненависть утримувала його далеко від речей, до яких він не повинен був наближатися.

Гарет озвучив свою погрозу дуже чітко ще тоді: якщо Амелія назве його ім’я, наступною жертвою стане Ітан. Їй було шістнадцять, братові — чотири, і вона не мала ані грошей, ані дорослого, якому могла довірити його життя після смерті єдиної людини, яка намагалася допомогти.

Тоді мовчання здавалося єдиним вибором.

Тепер Ітанові було чотирнадцять, Гарет знову з’явився, а Ліам уперше почав ставити ті питання, які мав поставити десять років тому.

Амелія не знала, що лякало більше.

Гарет, який повернувся.

Чи Ліам, який нарешті почав помічати деталі.

Телефон тихо завібрував біля ноутбука.

Амелія одразу взяла його.

Повідомлення було від Меріан.

Голосове повідомлення долучено до матеріалів. Поліція поки не встановила актуальне місцезнаходження Гарета Бомонта. Прошу не вступати з ним у контакт самостійно. Ітан сьогодні в школі під звичайним супроводом, додаткові заходи безпеки залишаються чинними.

Амелія перечитала останнє речення й лише після цього дозволила собі видихнути.

Ітан був у школі.

З ним усе було гаразд.

Принаймні сьогодні.

Вона написала коротке «Дякую» й прибрала телефон.

Гарет не телефонував більше.

Саме це не подобалося їй найбільше.

Він уже дав знати, що знаходиться достатньо близько, щоб спостерігати, але тепер знову замовк. Амелія пам’ятала його достатньо добре, щоб знати: тиша ніколи не означала, що він передумав.

Вона означала, що Гарет чекає.

Амелія змусила себе повернутися до цифр.

Якщо вона дозволить йому зайняти весь простір у голові, він уже переможе.

А цього разу вона не збиралася віддавати йому більше нічого.

О десятій п’ятнадцять Ліам з’явився біля її столу з пальтом у руці.

Амелія саме закінчувала останню перевірку прогнозу й спочатку не зрозуміла, чому він не в кабінеті.

— Бери ноутбук, — сказав Ліам.

Вона підняла голову.

— Куди?

— На зустріч.

— Яку?

— Northbridge. Початок об одинадцятій.

Амелія глянула на календар.

— У мене її немає.

— Тепер є.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Це той проєкт, по якому я вчора готувала операційний блок?

— Саме тому ти їдеш.

— Ліаме, я стажерка.

— Дякую, що нагадала. Я почав хвилюватися, що HR випадково призначив тебе партнером.

Амелія відкинулася на спинку крісла.

— Я серйозно.

Ліам також перестав посміхатися.

— І я. Ти готувала матеріали, бачила всі останні зміни й учора знайшла проблему у вихідних даних. Якщо на зустрічі виникнуть питання щодо операційного блоку, найшвидше на них відповість людина, яка останні два дні в цьому всьому варилась.

— Джеймс теж його знає.

— Джеймс через двадцять хвилин має іншу зустріч.

— А якби не мав?

Ліам трохи примружився.

— Ти зараз шукаєш причину, чому я не повинен брати тебе на зустріч?

Амелія закрила файл.

— Можливо.

— Навіщо?

Вона не відповіла одразу.

Тому що довіра Ліама була незручною.

Коли він навмисно давав їй складні задачі, щоб перевірити, чи вона зламається, Амелія могла злитися й упиратися.