✦ РОЗДІЛ 8. Ліам

Сторінка завантажилася майже одразу, хоча Ліамові здалося, що між натисканням на саме посилання й появою тексту минуло значно більше часу.

Він сидів за кухонним столом, не торкаючись склянки з водою, яку приніс із собою кілька хвилин тому. У квартирі було тихо, лише за вікнами продовжував жити нічний Лондон, а на екрані ноутбука світився заголовок старої газетної публікації.

Суд розгляне зізнання неповнолітньої у справі про смерть місцевої жительки.

Ліам прочитав перший абзац повільніше, ніж попередню статтю.

Матеріал був сухим, майже беземоційним. Ім’я Амелії через її вік не називали. Автор писав про шістнадцятирічну дівчину, яка перебувала під вартою після смерті літньої власниці будинку, де тимчасово проживала. Згадував добровільне зізнання, попередні слухання й те, що сторона захисту клопотала про додаткову психологічну оцінку неповнолітньої.

Ліам насупився.

Про це він не пам’ятав.

Можливо, батько колись говорив. Або адвокати родини. Після похорону навколо було стільки людей, які намагалися щось йому пояснити, що більшість слів перетворилася на глухий шум.

Він прокрутив сторінку нижче.

У наступному абзаці йшлося про те, що захисник дівчини звернув увагу суду на її фізичний і психологічний стан у день трагедії. Медики зафіксували кілька гематом на руках, зап’ястях, плечі та в ділянці скроні. Частина ушкоджень, за попередньою оцінкою, могла бути отримана не одночасно.

Ліам перестав читати.

У пам’яті одразу виникла кімната для відвідувань.

Амелія сиділа за склом у занадто великому світлому одязі. На скроні залишався синець, який вона не могла сховати волоссям. На зап’ясті теж були сліди, і Ліам тоді дивився на них, намагаючись уявити останню сварку з бабусею.

Він сам придумав пояснення.

Вирішив, що бабуся, можливо, намагалася захищатися.

Що Амелія її схопила, бабуся відштовхнула у відповідь, вони боролися.

Він ніколи не читав нічого, що це підтверджувало.

Ліам повільно повернувся до тексту.

У статті зазначалося, що адвокат просив уточнити походження травм, оскільки вони не повністю сходились з коротким описом конфлікту, який надала сама підозрювана. Дівчина відмовилася пояснювати їх, наголосивши, що ушкодження не пов’язані зі смертю жінки.

Він перечитав речення двічі.

Потім втретє.

Не пов’язані.

Якби бабуся залишила ці синці під час сварки, вони були б пов’язані безпосередньо.

Амелія могла брехати й про це.

Звичайно, могла.

Ліам сам собі нагадав, що одна дивна деталь не перетворює зізнання на неправду.

Проте це була вже далеко не одна деталь.

Він продовжив читати.

Психолог, якого залучили до оцінювання, характеризував поведінку дівчини як емоційно пригнічену. Вона послідовно визнавала відповідальність, але відмовлялася обговорювати сімейні обставини, умови попереднього проживання та причини, через які за кілька тижнів до трагедії залишила материнський дім.

Ліам повільно провів рукою по обличчю.

Ось воно знову.

Дім.

Мати.

Той період, про який він не знав нічого.

На мить йому захотілося закрити ноутбук, як кілька днів тому. Залишити все там, де воно було десять років, і не перетворювати власну пам’ять на слідство.

Але цього разу він уже знав, що не зможе.

Не після сьогоднішньої розмови з Амелією.

Не після того, як вона тихо сказала, що він ніколи не питав, чому їй не хотілося повертатися додому.

Ліам прокрутив сторінку далі.

Унизу статті була наведена коротка цитата адвоката, який стверджував, що суд повинен враховувати не лише сам факт зізнання, а й стан неповнолітньої, її вік та обставини, які передували події. Водночас матеріал підкреслював, що сама дівчина не відкликала своїх слів і не підтримала спроби захисту поставити під сумнів окремі частини її свідчень.

Саме це збивало з толку найбільше.

Якби Амелія була невинною, навіщо наполягала на вині навіть тоді, коли адвокат намагався їй допомогти?

Якби боялася покарання, мала робити протилежне.

Якби збрехала імпульсивно, повинна була відмовитися від зізнання, коли зрозуміла наслідки.

Натомість вона ніби сама закривала кожен шлях, який міг привести когось до іншої версії.

Ліам сперся ліктями об стіл і кілька секунд дивився на екран, не читаючи.

Потім повернувся до пошуку й почав вводити нові запити.

Ім’я бабусі.

Назва містечка.

Амелія.

Соціальна служба.

Місцеві архіви.

Більшість результатів дублювали вже прочитане. Деякі сторінки давно не відкривалися, кілька матеріалів вимагали доступу до старого газетного архіву. Ліам переглянув заголовки й майже закрив пошук, коли помітив коротку замітку, опубліковану приблизно за два тижні до смерті бабусі.

Це не була кримінальна хроніка.

Місцевий матеріал стосувався благодійного заходу для сімей у складних життєвих обставинах. Бабусине ім’я згадувалося серед волонтерів, а нижче була невелика примітка про те, що вона останнім часом консультувалася з місцевою службою щодо підтримки неповнолітньої, яка опинилася в небезпечній домашній ситуації.

Ім’я неповнолітньої не вказувалося.

Не могло вказуватися.

Але Ліаму воно не було потрібне.

Він відсунувся від ноутбука так швидко, що ніжки стільця ковзнули по підлозі.

Бабуся не просто дозволила Амелії пожити в себе.

Вона щось робила.

Кудись зверталася.

Шукала допомогу.

За кілька тижнів до смерті.

Ліам підвівся й пройшов до вікна, але майже одразу повернувся до столу.

У голові знову виникла місіс Вілсон.

Вона стояла на бабусиній кухні після похорону, виснажена, з почервонілими очима, і дивилася на нього так, ніби намагалася сказати щось, чого він не хотів чути.

Вона говорила, що бабуся довіряла Амелії.

Що та потребувала місця, де можна залишитися.