✦ РОЗДІЛ 7. Амелія

Коли Амелія вийшла з Blackwood Ventures, до зустрічі з Меріан залишалося трохи більше сорока хвилин.

Зазвичай дорога до центру займала майже стільки ж, але цього разу вона викликала машину замість того, щоб спускатися в метро. Їй не хотілося стояти в переповненому вагоні, притиснутою до десятків незнайомих людей, поки в голові без кінця повторювалися слова Меріан про нове повідомлення.

Вона сіла на заднє сидіння, назвала адресу й одразу відкрила телефон.

Нових повідомлень від соціальної працівниці не було.

Амелія майже прибрала телефон у сумку, коли екран знову засвітився.

Меріан Коул:
Коли приїдете, спочатку зайдіть до мене. З’явилася ще одна деталь, яку краще обговорити особисто. Ітан зараз у центрі, з ним усе гаразд.

Останнє речення мало заспокоїти.

Амелія прочитала його кілька разів і відчула лише те, як напруга в грудях стала сильнішою.

Якби справді все було гаразд, Меріан не просила б спочатку зайти до неї.

— Усе добре? — запитав водій, поглянувши на неї в дзеркало.

Амелія зрозуміла, що досі стискає телефон так сильно, що побіліли пальці.

— Так, дякую.

Чоловік більше нічого не питав.

За вікном повільно змінювалися квартали Лондона. Скляні фасади центральних районів поступалися старішим будинкам, невеликим магазинам і вузьким вулицям. Амелія намагалася дивитися назовні, але думки раз у раз поверталися до Ітана.

Учорашнє повідомлення Гарета було достатньо жахливим і нічого доврого не несло за собою.

Твоя сестра не зможе ховати тебе вічно.

Воно означало, що він не просто випадково знайшов номер Ітана. Гарет розумів, що Амелія намагається отримати опіку. Можливо, знав про зустрічі із соціальною службою. Можливо, про квартиру.

Кілька днів тому Амелія ще могла переконувати себе, що він просто намагається налякати їх із відстані.

Сьогодні ця версія вже не здавалася переконливою.

Машина зупинилася біля знайомої червоної цегляної будівлі. Амелія розрахувалася, вийшла й на кілька секунд залишилася стояти біля воріт, дивлячись на камери над входом.

Ітан був усередині.

Це було головним.

Вона показала перепустку, пройшла через реєстрацію й замість кімнати для відвідувань одразу піднялася на другий поверх до кабінету Меріан.

Соціальна працівниця чекала на неї.

На столі стояли дві чашки, одна з них уже встигла охолонути. Поруч лежав блокнот і кілька роздрукованих аркушів.

Меріан зняла окуляри, коли Амелія зайшла.

— Дякую, що змогли приїхати так швидко.

— Що сталося?

Амелія навіть не сіла.

Меріан кілька секунд дивилася на неї, після чого вказала на крісло навпроти.

— Присядьте, будь ласка.

— Якщо це стосується Ітана, я хочу знати все зараз.

— Саме тому я й прошу вас сісти.

Амелія стиснула ремінець сумки, але все-таки опустилася на крісло.

Меріан розгорнула до себе блокнот.

— Сьогодні після школи ми ще раз поговорили з Ітаном про повідомлення. Один із працівників поліції попросив уточнити, чи не помічав він останнім часом когось знайомого біля школи, центру або під час поїздок.

Амелія відчула, як холод повільно піднімається від живота до грудей.

— І?

— Спочатку він сказав, що ні. Потім попросив поговорити зі мною без інших працівників.

Амелія випросталася.

— Що він сказав?

Меріан зробила коротку паузу.

— Минулого тижня, ще до першого повідомлення, Ітан бачив чоловіка неподалік від школи. Він не підходив до нього й не намагався заговорити. Просто стояв на протилежному боці вулиці.

— Як виглядав?

— Ітан вважає, що це міг бути його батько.

Амелія відчула, як світ навколо на одну коротку мить перестав рухатися.

Вона дивилася на Меріан і розуміла кожне слово окремо, але мозок уперто відмовлявся складати їх разом.

— Гарет був біля його школи?

— Ми поки не можемо це підтвердити.

— Ітан його впізнав.

— Він сказав, що не впевнений. Чоловік стояв достатньо далеко, у кепці й темній куртці. Коли машина центру під’їхала, він відійшов.

Амелія різко підвелася.

— Чому мені не сказали цього відразу?

Меріан не змінила тону.

— Тому що сам Ітан розповів про це лише сьогодні.

— Чому?

— Це краще запитати в нього.

Амелія пройшлася до вікна й повернулася.

— Він боявся?

— Думаю, не тільки.

— Що це означає?

Меріан сперлася руками об стіл.

— Амеліє, Гарет для вас і Гарет для Ітана — не одна й та сама людина.

Амелія швидко подивилася на неї.

— Я чудово знаю, хто він для Ітана.

— Формально знаєте. Але емоційно це може бути складніше.

— Він його батько, — вимовила Амелія, і навіть саме слово викликало в неї огиду. — Я це пам’ятаю.

— Ітан також пам’ятає.

Амелія повернулася до вікна.

За склом у дворі двоє дітей ганяли м’яча. Дівчинка в синій куртці щось кричала хлопчикові, який стояв біля імпровізованих воріт.

Звичайні діти.

Звичайний день.

— Він хоче його бачити? — запитала Амелія тихіше.

— Я не говорила цього.

— Але ви це мали на увазі.

— Я маю на увазі, що дитина може одночасно боятися батька, злитися на нього й хотіти, щоб той нарешті став таким батьком, якого вона заслуговувала мати. Ці речі не суперечать одна одній.

Амелія заплющила очі.

Саме це лякало найбільше.

Гарет ніколи не покладався лише на силу.

Якби справа була тільки у криках, ударах і погрозах, можливо, усе було б простіше.

Але після кожного вибуху він умів прикидатись.

Міг принести Ітану нову іграшку.

Зварити сніданок.

Пообіцяти повезти його кудись на вихідні.

Сказати, що тато просто втомився.

Що тато більше так не буде.

І чотирирічний хлопчик вірив, бо діти завжди хочуть вірити батькам довше, ніж ті цього заслуговують.