✦ РОЗДІЛ 5. Амелія

У понеділок о восьмій ноль дев’ять Амелія приклала нову перепустку до турнікета в холі Blackwood Ventures і лише після короткого зеленого сигналу дозволила собі поглянути на годинник.

Вона приїхала на двадцять одну хвилину раніше.

Це було трохи смішно, враховуючи, що Ліам спеціально переніс початок її робочого дня з дев’ятої на восьму тридцять, очевидно сподіваючись перевірити, чи вона почне сперечатися. Амелія тоді пообіцяла приїхати о восьмій двадцять, але дорогою нервувала через кожну зупинку метро й кожне коротке уповільнення поїзда.

Запізнитися в перший день вона не могла.

Особливо до нього.

Ліам не мав отримати навіть найменшого приводу подивитися на неї тим своїм поглядом і сказати, що від самого початку знав, чим усе закінчиться.

Охоронець за стійкою привітався й попросив ще раз показати перепустку. Він звірив фотографію з її обличчям, після чого повернув пластикову картку.

— Перший день? — запитав чоловік із доброзичливою посмішкою.

Амелія сховала перепустку в кишеню піджака.

— Це настільки помітно?

— Постійні працівники не дивляться на турнікет так уважно, ніби від нього залежить вся їхня кар’єра.

Вона мимоволі посміхнулася.

— У такому разі мені потрібно швидше навчитися вдавати досвідчену.

— До обіду мине, — запевнив охоронець і жестом показав у бік ліфтів. — Гарного першого дня, міс Бомонт.

— Дякую.

Двері ліфта відчинилися майже одразу. Амелія зайшла всередину сама й натиснула кнопку двадцять першого поверху.

Учора вона ще раз перечитала великий лист від Сари з усім, що необхідно мати в перший день: документи, банківські реквізити, підписані форми, доступи до внутрішньої системи й правила інформаційної безпеки. Усе лежало в сумці, хоча Амелія перевірила її вранці двічі, а перед виходом із квартири повернулася ще раз, щоб переконатися, що не залишила папку на кухонному столі.

Телефон також був у сумці.

Саме про нього вона намагалася не думати.

Після останньої розмови із соціальною службою Гарет більше не писав Ітанові. Минуло кілька днів, протягом яких не з’явилося жодного нового повідомлення, дзвінка чи спроби контакту.

Це мало заспокоювати.

Амелію не заспокоювало.

Гарет Бомонт був її вітчимом, але для Ітана — рідним батьком. І саме ця обставина завжди ускладнювала все набагато більше, ніж Амелії хотілося. Яким би він не був, його ім’я однаково стояло в документах брата навпроти слова «батько». Для системи це означало права, процедури, перевірки та десятки формальностей.

Для Амелії це означало лише одне: він досі міг знайти спосіб наблизитися до Ітана.

Коли двері ліфта розійшлися, вона змусила себе залишити цю думку всередині кабіни.

Сьогодні їй потрібно було добре попрацювати.

Рештою вона займеться після.

Офіс Blackwood Ventures уже прокидався. Частина працівників сиділа за моніторами, біля кавомашини сперечалися двоє чоловіків, а в одній зі скляних переговорних жінка в темно-зеленій сукні розкладала перед собою документи.

Під час співбесіди Амелія майже не звертала уваги на сам простір. Тоді вся її концентрація була спрямована на одні двері й чоловіка, який сидів навпроти.

Тепер вона вперше роздивилася місце, де мала провести наступні два місяці.

Їй подобалося, що тут було багато світла. Панорамні вікна робили навіть довгі ряди робочих столів менш тісними, а скло замість глухих стін не дозволяло кабінетам керівників перетворюватися на закриті фортеці.

Амелія саме перевіряла номер робочого місця в листі, коли за спиною пролунав знайомий голос:

— Ти прийшла раніше за мене.

Вона озирнулася й побачила Сару, яка наближалася від ліфтів із великою сумкою на плечі та двома паперовими чашками кави.

— На одну хвилину, — відповіла Амелія, поглянувши на годинник.

Сара теж перевірила час і посміхнулася.

— На двадцять одну хвилину раніше за час, який Ліам спеціально поставив на пів години раніше за нормальний початок дня. Це що принцип?

Амелія знизала плечима.

— Мені просто не хотілося запізнюватися.

— Звичайно. І зовсім не хотілося позбавити Картера задоволення зробити зауваження.

Цього разу Амелія не стримала посмішки.

— Можливо, зовсім трохи.

Сара простягнула їй одну із чашок.

— Тоді ти мені вже подобаєшся. Кава?

— Я пила вдома.

— Ця відповідь не приймається.

Амелія прийняла чашку й відчула запах свіжої кави.

— Добре. Дякую.

— Ходімо, поки наш улюблений керівник не з’явився і не вирішив, що ми почали день із корпоративної змови.

Вони рушили між робочими столами.

Сара показала кухню, принтери, маленькі кімнати для приватних дзвінків, архів, переговорні та кілька зон, доступ до яких вимагав окремого рівня дозволу. Вона говорила швидко, але пояснювала зрозуміло, тому Амелія намагалася запам’ятати якомога більше.

Її стіл стояв неподалік від вікон, за кілька метрів від інших працівників операційної команди. Кабінет Ліама був далі по коридору.

Амелія відчула полегшення, зрозумівши, що він не зможе бачити її кожної секунди.

На столі вже стояв ноутбук, лежала гарнітура й невеликий блокнот із логотипом компанії.

— Пароль змінюєш одразу, — сказала Сара, поставивши сумку на край сусіднього столу. — Внутрішня пошта тут, корпоративний чат тут, система проєктів ось тут. Якщо щось не працює, пишеш технічній підтримці й не намагаєшся самостійно щось полагодити.

Амелія увімкнула ноутбук.

— Це правило з’явилося після конкретного випадку?

Сара підкотила до неї вільне крісло.

— Після трьох. У двох безпосередньо брав участь Ліам.

— Я навіть не здивована.

— Якщо він колись скаже, що народився з умінням керувати компаніями, я маю фотографії, які доводять протилежне.

Амелія засміялася й відкрила першу інструкцію.

Наступні сорок хвилин її самовпевненість швидко зменшувалася.