✦ РОЗДІЛ 3. Амелія

Амелія перевірила папку втретє, хоча чудово пам’ятала, що лежало в кожному прозорому файлі.

Договір оренди. Банківські виписки за останні шість місяців. Довідка про доходи. Характеристика від попереднього роботодавця. Підтвердження проходження курсів із догляду за дітьми та надання першої допомоги. Висновок психолога, який вона отримала після кількох місяців обов’язкових консультацій. Копії документів, які соціальна служба вже бачила двічі, але щоразу просила приносити знову, ніби за кілька тижнів її ім’я, дата народження або минуле могли якось змінитися.

Папка була повною.

Її життя — ні.

Амелія закрила блискавку й поклала документи на кухонний стіл. На годиннику було лише сьома ранку, але вона прокинулася задовго до будильника. Майже всю ніч переверталася з боку на бік, складала в голові відповіді на можливі запитання й намагалася не думати про те, що після зустрічі із соціальною працівницею має їхати до Blackwood Ventures.

До Ліама.

Він дав їй два дні, щоб зникнути.

Натомість вона збиралася прийти до його офісу й просити роботу у відділі, яким він керував.

Амелія взяла чашку з уже холодною кавою, зробила ковток і відразу скривилася. Вона приготувала її майже годину тому, але так і не знайшла часу випити. Кава стояла на столі, поки Амелія перевіряла папери, прасувала блузку, змінювала її на іншу, а потім знову поверталася до першої.

Елара зателефонувала вчора ввечері.

Вона почала обережно, запитала про плани Амелії, освіту й те, чи думала вона коли-небудь про роботу в офісі. Потім розповіла про можливе стажування у Blackwood Ventures, пояснила, що Адріан бачив, як Амелія працювала з документами під час лікування Олівії, координувала лікарів, фонди, графіки й поїздки.

Елара говорила так, ніби пропонувала їй чудову можливість.

Амелія чула попередження.

Вона одразу запитала, у якому відділі буде стажування.

Після короткої паузи Елара назвала ім’я Ліама.

Амелія мала відмовитися. Будь-яка розсудлива людина на її місці зробила б саме так. Вона могла знайти іншу роботу, попросити більше годин у колишніх роботодавців або повернутися до догляду за дітьми в іншій родині.

Проте соціальна служба вимагала офіційного працевлаштування, стабільного доходу й перспективи довгострокової зайнятості. Стажування у Blackwood Ventures могло дати їй усе це, а згодом — посаду, яка остаточно переконає комісію, що вона здатна забезпечити Ітанові нормальне життя.

Вона не могла відмовитися лише тому, що Ліам Картер хотів бачити її слабкою.

Амелія поставила чашку в раковину й пішла до маленької кімнати навпроти своєї спальні.

Коли вона винаймала цю квартиру, агент із нерухомості назвав приміщення кабінетом. Там ледве вміщалися вузьке ліжко, невелика шафа та письмовий стіл, який Амелія купила на розпродажі вживаних меблів. Вікно виходило на сусідній будинок, а батарея нагрівалася лише з одного боку.

Для неї ця кімната була дуже важливою.

Тут житиме Ітан.

На ліжку лежала темно-синя ковдра, яку вона обрала після пів години вагань у магазині. Амелія не знала, які кольори він тепер любить. Раніше Ітан обирав усе зелене, бо був переконаний, що це колір динозаврів. Тепер йому було чотирнадцять, він носив переважно чорне й відповідав «нормально» на будь-яке запитання про власні вподобання.

На столі стояла лампа, а поряд лежали кілька зошитів і коробка ручок. Стіни залишалися порожніми. Амелія не хотіла вирішувати за нього, які фотографії, плакати чи малюнки мають висіти в його кімнаті.

Вона хотіла, щоб він заповнив її сам.

Амелія підійшла до ліжка й розправила край ковдри, хоча той і без того лежав рівно. Потім перевірила, чи в шафі залишалося достатньо вільного місця, і відкрила верхню шухляду столу.

Всередині лежав маленький пластиковий динозавр.

Колись він був яскраво-зеленим, але фарба майже повністю стерлася. В Ітана було багато іграшок, проте саме цього динозавра він носив із собою всюди. Ховав під подушкою, саджав поруч за стіл і сердився, коли Амелія намагалася випрати його після чергової пригоди у дворі.

Того дня, коли її забрали, динозавр залишився в кишені її куртки.

Амелія знайшла його лише через кілька днів.

Зберігала весь час.

Вона провела великим пальцем по подряпаній пластиковій спині й поклала іграшку назад. Ітан давно переріс динозаврів, але Амелія не могла змусити себе викинути єдину річ, яка залишилася від хлопчика, якого вона пам’ятала.

Телефон на кухні завібрував.

Амелія зачинила шухляду й повернулася до столу. Повідомлення надійшло від Меріан Коул, соціальної працівниці, яка супроводжувала справу Ітана останні пів року.

Підтверджую зустріч об 11:30. Спочатку матимете двадцять хвилин з Ітаном, після чого обговоримо документи та наступний етап оцінювання.

Амелія перечитала повідомлення й поклала телефон у сумку.

Двадцять хвилин.

Соціальна служба завжди намагалася подавати це як привілей. Вона матиме двадцять хвилин із власним братом у кімнаті з пластиковими стільцями, камерою під стелею та працівником за дверима.

Їй мали дозволити забрати його додому.

А не дати ще двадцять хвилин.

Амелія одягнула піджак, взяла папку й востаннє оглянула квартиру. Світло в кімнаті Ітана залишалося ввімкненим.

Вона не стала повертатися, щоб вимкнути його.

Хотілося хоча б на кілька годин повірити, що хтось справді чекає там на її повернення.

Центр тимчасового розміщення розташовувався в колишній приватній школі на півдні Лондона. Будівля була старою, із високими вікнами, червоною цеглою та вузьким подвір’ям, обнесеним металевою огорожею. Біля входу висіли дитячі малюнки, проте навіть яскраві аркуші не могли приховати камери над дверима та електронні замки.

Амелія показала документи охоронцеві, залишила телефон у маленькій шафці й розписалася в журналі відвідувань.