✦ РОЗДІЛ 2. Ліам

О четвертій сімнадцять ранку Ліам остаточно визнав, що спати цієї ночі він точно вже не буде.

Він лежав на спині, дивився у темну стелю й слухав, як за панорамними вікнами прокидається Лондон. Десь унизу проїхала машина, на сусідній вулиці коротко просигналило таксі, а в квартирі тихо працювала система вентиляції. Зазвичай цей рівний фоновий шум допомагав йому заснути навіть після найважчих днів. Сьогодні кожен звук лише підкреслював тишу, в якій надто виразно звучав голос Амелії.

«Ти давно не знаєш, як я виглядаю, коли мені страшно».

Ліам повернув голову до вікна. Місто за склом ще залишалося темним, лише кілька вікон у будинку навпроти світилися жовтим. У такі години Лондон здавався чеснішим. Без натовпу, заторів, яскравих вивісок і людей, які поспішали справити гарне враження на когось. Тільки скло, бетон і поодинокі вогні тих, хто також не спав.

Він відкинув ковдру й сів на край ліжка.

Сорочка, у якій Ліам повернувся від Елари, лежала на підлозі біля крісла. Він зазвичай не розкидав речі. Міг залишити чашку на кухонному острові, забути папери на дивані або прожити кілька днів із коробкою доставки посеред коридору, але дорогий одяг завжди опинявся на вішаку.

Учора йому було байдуже.

Він провів долонями по обличчю, підвівся й пішов на кухню. Там досі стояла склянка віскі, яку він налив собі після повернення, але так і не випив. Кілька кубиків льоду давно розтанули, перетворивши напій на світлувату рідину, від якої тепер не було жодної користі.

Ліам вилив віскі в раковину, відкрив кран і кілька секунд дивився, як вода змиває бурштиновий слід.

Він не мав права так реагувати.

Саме ця думка дратувала найбільше.

Амелія з’явилася в домі його друзів, і одним поглядом повернула його до його сімнадцяти років. До мокрого кладовища, запаху землі та кімнати для відвідувань, де між ними було товсте скло. Ліам витратив багато років, переконуючи себе, що та частина життя закінчилася. Він не говорив про неї, не шукав новин, не питав батька, чим завершилася справа, і жодного разу не намагався дізнатися, коли Амелія вийшла на волю.

Йому було достатньо того, що він знав.

Вона зізналася.

Він власними вухами чув, як Амелія сказала, що штовхнула його бабусю. Бачив її обличчя, коли запитав, чи шкодує вона. Пам’ятав її спокійне «так буде краще», після якого пішов і більше не повернувся.

Ліам не цікавився вироком. Не знав, скільки років вона провела у в’язниці й куди поїхала після звільнення. Коли його батько одного разу спробував заговорити про справу, він вийшов із кімнати. Коли місіс Вілсон надіслала листа, Ліам не відкрив конверт і повернув його невідправленим.

Він не хотів знати.

Не тому, що боявся почути подробиці. Принаймні саме так Ліам пояснював це собі всі ці роки. Він просто не бачив сенсу повертатися до історії, фінал якої вже був написаний рукою Амелії.

Проте тепер вона сиділа за столом Елари, розмовляла з її батьками, допомагала дітям і дозволяла Олівії називати себе частиною родини.

«Вона наша».

Ліам сперся долонями об кухонний острів і заплющив очі.

Олівія вимовила це без вагань, із тією серйозною впевненістю, яка завжди з’являлася в її голосі, коли вона говорила про щось важливе. Вона не просто любила Амелію. Вона їй довіряла.

Елара теж довіряла.

Адріан дозволяв їй перебувати у своєму домі.

Ліам намагався переконати себе, що саме це не дає йому спокою. Не несподівана зустріч і не те, як Амелія змінилася. Не коротше волосся, засмагла шкіра чи спокій, якого в неї ніколи не було у шістнадцять. Його хвилювала лише безпека Олівії.

Ця версія звучала правильно.

Вона була логічною, благородною й достатньо простою, щоб за неї триматися.

Проблема полягала в тому, що поруч із цією думкою вперто існувала інша.

Амелія подивилася на нього так, ніби знала, ким він став, ще до того, як він сам устиг це зрозуміти.

Вона не благала, коли він пригрозив розповісти правду. Не просила дати час. Навіть не намагалася переконати, що змінилася.

Просто сказала: «Розповідай».

Ліам узяв телефон зі стільниці й перевірив час. До початку робочого дня залишалося кілька годин, але повертатися до ліжка він не збирався.

Він відкрив календар, переглянув зустрічі й переніс дві з них на раніший час. Потім надіслав асистентові повідомлення, що приїде до офісу до сьомої.

Відповідь з’явилася майже одразу.

Ви взагалі спали?

Ліам кілька секунд дивився на екран, після чого написав:

Я керівник, мені не обов’язково дотримуватися елементарних людських потреб.

Асистент поставив реакцію із закоченими очима.

Це було знайомо. Нормально. Безпечно.

Ліам відклав телефон і пішов у душ.

До того часу, коли місто остаточно прокинеться, він знову стане собою.

Принаймні мав стати.

О сьомій двадцять у Blackwood Ventures було майже порожньо.

На першому поверсі охоронець підняв на Ліама здивований погляд, але привітався так, ніби поява одного з керівників компанії на дві години раніше за звичайний графік була цілком нормальною. Прибиральниця саме протирала скляні двері переговорної кімнати, а з кухні тягнувся запах першої ранкової кави.

Ліам зайшов до свого кабінету, зняв пальто й повісив його на спинку крісла. На столі лежали три папки, які асистент залишив ще ввечері, і записка з нагадуванням, що презентація манчестерського проєкту призначена на дев’яту.

Він відкрив першу папку.

Через двадцять хвилин повернув її асистентові з сімнадцятьма коментарями.

Через десять хвилин отримав повідомлення:

Ви точно не хочете спочатку випити кави?

Ліам написав:

Кава не виправить слабку структуру фінансової моделі.

Відповідь прийшла одразу:

Можливо, але зробить вас менш страшним, поки ви її критикуєте.