Розділ тридцятий. Вікно

Перший день на новій роботі почався з вікна.

Офіс фонду Штайна знаходився в Westend — п'ятий поверх, велике вікно, вид на вулицю з каштанами. Не той маленький шматочок неба, до якого вона звикла за два роки. Ціле вікно. Широке, світле, з деревами внизу і хмарами вгорі і всім між ними.

Вона стояла і дивилась перш ніж сісти за стіл.

Думала — от як буває. Починала з маленького шматочка. Тепер — ціле вікно.

Не краще і не гірше. Просто більше.

* * *

Штайн прийшов о дев'ятій — точно, як і очікувала. Потиснув руку. Показав стіл, сказав де кава, познайомив з асистенткою — Ґізела, сімдесят, пам'ятає фонд з першого дня і знає де що лежить краще за всіх.

— Перша справа — ось. — Він поклав папку. — Компанія в Мангаймі. Виробництво. Ми розглядаємо входження. Мені треба знати, чи цифри відповідають тому, що вони говорять.

— Коли?

— Два тижні.

— Добре.

Він пішов. Ґізела принесла каву без питання. Олена відкрила папку.

Компанія в Мангаймі. Виробництво. Цифри, яким треба відповідати або не відповідати.

Вона взяла олівець — завжди починала з олівця, не ручки — і почала читати.

Так починається.

Так завжди починається — з першої сторінки, з першої цифри, з першого питання, яке формується десь між рядків.

* * *

В обід вона вийшла на вулицю.

Westend — інший квартал ніж Bornheim. Ширші вулиці, більше банків і офісів, менше маленьких крамниць. Але і тут є своє: кафе, де роблять добру каву, сквер з лавками, книгарня з великою вітриною.

Вона купила каву і пішла в сквер. Сіла на лавку. Квітень, сонце, вітер.

Зателефонувала Катї — просто так, без приводу.

— Олено! Як перший день?

— Нормально. Добре. Є вікно.

— Вікно?

— Велике. З деревами.

— О, це важливо. — Катя засміялась. — Бруно сьогодні перекинув квітку. Шукаю нову.

— Ту пляшкову?

— Ні, звичайну. Пляшкова стоїть — я її вже не чіпаю, це традиція.

Олена посміхнулась.

— Як там усі?

— Юліан постригся нарешті — борода тепер акуратна, майже не видно, що він намагається. Маркус узяв відпустку — перший раз за три роки. Вольфганг — нормально, тихо, без пригод. Кремер іноді пише.

— Він пише вам?

— Іноді. Коротко. Питає як справи. — Пауза. — Він в порядку, мені здається. Спокійніший.

— Добре.

Вони ще трохи поговорили — ні про що конкретне, просто так, як говорять люди, між якими є щось справжнє і якому не треба приводу. Потім Катя сказала, що треба йти — клієнт чекає — і вони попрощались.

Олена залишилась на лавці з кавою.

Сквер жив своїм обіднім ритмом. Хтось їв бутерброд. Хтось читав. Голуб ходив між лавками з тим особливим голубиним виглядом — впевнений, що він тут головний.

Вона думала — рік тому вона б не могла зателефонувати просто так. Не мала б кому. Тепер є Катя, яка знає про пляшкову квітку і Брунові витівки. Є Андрій, який готує обід. Є Штайн, який дав ціле вікно і папку з Мангайму. Є Юта Вайс, яка сказала «я буду поруч» і була. Є Маркус і його мовчазна кава. Є Юліан з акуратною бородою.

Є батьки, які їдуть влітку.

Є Харків — далеко, але є.

Це все — її. Зароблене. По крихті, крок за кроком, вибір за вибором.

* * *

Ввечері вона повернулась додому пізніше, ніж зазвичай — затрималась над папкою з Мангайму, знайшла кілька питань, які хотіла перевірити до завтра.

Квартира зустріла її запахом вечері і звуком телевізора — Максим дивився щось з Андрієм, Дарина сиділа на дивані з книжкою і навушниками і, мабуть, слухала свою дивну музику між рядками.

— Мамо! — Максим побіг до неї. — Ти так пізно!

— Робота. — Вона обійняла його. — Як день?

— Нормально. У Фріца нова клітка. Стара розвалилась.

— Він в порядку?

— Так, Фріц завжди в порядку. Він хом'як.

Андрій вийшов з кухні.

— Є борщ.

— Знову?

— Ти скаржишся?

— Ні, — сказала вона. — Ніколи.

Вона перевдяглась і сіла за стіл. Андрій приніс борщ — той самий майже-той-але-добрий. Максим сів поруч, бо «хочу ще трохи». Дарина зняла навушники і теж прийшла — без запрошення, сама, сіла і взяла хліб.

Вони їли і говорили, і не говорили, і це було добре так.

* * *

Пізно ввечері, коли всі спали, вона сиділа біля вікна в темній кімнаті.