Розділ двадцять сьомий. Тринадцять

Дарині виповнилось тринадцять у лютому.

Саме в лютому — три роки після того, як вони приїхали. Олена думала про цей збіг: три роки і новий вік одночасно. Наче час спеціально вирівнявся.

Дарина прокинулась о восьмій — пізніше ніж зазвичай, але в день народження дозволяється. Вийшла на кухню в піжамі з розпатланим волоссям і зупинилась: стіл був накритий, посередині торт — шоколадний, з тринадцятьма свічками, Андрій пік з учора, поки вона спала.

— Ви навіщо так рано, — сказала вона. Не «дякую» — «навіщо так рано». Це було дуже по-Даринячому.

— Бо тобі тринадцять, — сказав Максим. — Це велике число.

— Це звичайне число.

— Ні, — сказав він авторитетно. — Тринадцять це коли вже можна робити те, що раніше було не можна.

— Це чотирнадцять.

— Та ні...

— Чотирнадцять, — підтвердив Андрій.

Максим виглядав розчарованим. Дарина сіла за стіл з видом людини яка перемогла у важливій суперечці.

— Все одно торт, — сказав Андрій. — Це головне.

* * *

Зранку — торт і подарунки. Від Олени і Андрія — книжка, яку Дарина хотіла вже два місяці і нові навушники. Від Максима — малюнок, який він робив таємно тиждень: вона і він і мама і тато на мосту над рікою, всі чотири фігури однакові і трохи криві але впізнавані, внизу підписано «наша родина у Франкфурті».

Дарина дивилась на малюнок довго.

— Це гарно, Максе.

— Я старався, — сказав він.

— Видно. — Вона поклала малюнок поруч з тарілкою, щоб бачити поки їсть торт.

Олена дивилась на це і думала — вісім і тринадцять. Вони виросли більше, ніж вона бачила щодня. Ті самі діти, але інші. Максим, який старається таємно тиждень, щоб зробити подарунок сестрі. Дарина, яка не кидає малюнок, а кладе поруч щоб бачити.

Це теж те що трапилось за три роки.

* * *

Ввечері Дарина запросила Лею.

Тільки Лею — вона так вирішила сама. «Я не хочу багато людей, мамо. Просто Лея.» Олена погодилась без питань.

Лея прийшла о шостій — худорлява дівчинка з рудим волоссям і трохи сором'язливою посмішкою. Принесла подарунок, загорнутий в папір з зірочками. Здоровалась з Оленою і Андрієм по-німецьки — ввічливо, стримано, як навчила мама.

Андрій сказав «вітаємо» і пішов на кухню, щоб не заважати. Максим потримавсь хвилину і теж пішов — він мав своїх справ.

Дарина і Лея пішли в кімнату і закрили двері.

Олена сиділа на кухні і пила чай і чула крізь стіну — спочатку тихо, потім гучніше — сміх. Потім щось вони обговорювали швидко і перебивали одна одну. Потім знову сміх.

Вона думала про те, що близько року тому Дарина прийшла зі школи з пораненим мовчанням і словом «донесла». А тепер за стіною — сміх.

Люди вирішують самі. Особливо в тринадцять.

* * *

Пізніше, коли Лея пішла і Максим вже спав, Дарина зайшла на кухню.

Сіла навпроти матері. Налила собі чаю — сама, без питання, вже вміє.

— Мамо.

— Да?

— Мені сьогодні тринадцять.

— Знаю.

— І три роки як ми тут. — Вона тримала чашку двома руками. — Я рахувала.

— Я теж.

Дарина дивилась у чашку.

— Мамо, ти пам'ятаєш той перший день? Коли ми приїхали?

— Пам'ятаю.

— Я тоді думала, що тут все чуже і нічого ніколи не стане своїм. — Пауза. — Я боялась.

Олена мовчала — дала їй говорити.

— А тепер... — Дарина підняла очі. — Тут все одно не зовсім своє. Але вже не чуже. Посередині щось.

— Як це «посередині»?

— Ну... — вона думала. — Харків — це звідки я. А тут — де я зараз. І я можу бути і там і тут одночасно. В голові.

Олена дивилась на дочку. Два роки тому — есе про черепаху. Тепер — «можу бути і там і тут одночасно». Тринадцять років.

— Це дуже розумно, — сказала вона тихо.

— Просто думаю про це іноді. — Дарина поклала чашку. — Мамо, а тато залишиться?

Питання прийшло несподівано — не різко, спокійно, але вага в ньому була.

— Так, — сказала Олена. — Він тут тепер.

— Назавжди?

— Поки що — так. Що буде потім — ніхто не знає.

— А ти хочеш, щоб назавжди?

Олена думала. Чесно, як завжди з Дариною.

— Я хочу, щоб ми були разом. Де саме — менш важливо. — Вона дивилась на дочку. — А ти?

— Я хочу, щоб тато був, — сказала Дарина просто. — І щоб Харків теж не зникав. Щоб можна було туди повернутись коли... — вона зупинилась.