Розділ двадцять шостий. Вирок

Вирок оголосили в грудні — холодний, сірий ранок, перше справжнє передчуття зими.

Юта Вайс зателефонувала о дев'ятій тридцять. Олена саме відводила Максима до школи — він забув шапку, вона повернулась за нею, телефон задзвонив на сходах.

— Є рішення, — сказала Юта без вступу.

— Кажіть.

— Клаус Берман. Визнаний винним за всіма пунктами обвинувачення. Відмивання коштів, шахрайство, незаконне використання персональних даних третіх осіб. — Пауза. — Шість років позбавлення волі. Штраф — три мільйони євро. Активи заморожені.

Олена стояла на сходах з дитячою шапкою в руці.

— Шість років.

— Так. Адвокати подадуть апеляцію — це стандартно. Але первинне рішення є. — Ще одна пауза, тепліша. — Все. Ваша частина закінчена.

Вона поклала телефон. Дивилась на шапку. Синя, з сніжинками — Максим вибирав сам минулого року і потім носив не знімаючи весь листопад.

Вона зійшла сходами, вийшла на вулицю. Максим стояв біля воріт і мерз.

— Мамо, де шапка?

Вона надягла її йому на голову. Він поправив.

— Підемо, — сказала вона. — Запізнюємось.

* * *

Вдень вона написала Андрієві. Він відповів одразу: «Знаю. Юта написала мені теж. Як ти?»

Вона думала як відповісти. Написала: «Добре. Дивно. Ніби чекала гучнішого.»

Він: «Правильні речі завжди тихіші ніж думаєш.»

Вона перечитала це і подумала, що він правий. Вона уявляла цей момент інакше — більшим, яскравішим. А тут: сходи, синя шапка, холодний ранок, телефон. І Максим, який мерзне біля воріт.

Може так і треба. Може найважливіші моменти виглядають звичайно, тому що вони вже вбудовані в звичайне. Не окремо від нього — всередині.

* * *

Того ж дня вона дізналась про справу Кремера.

Його процес відбувся раніше — тихо, без преси, як і просив адвокат. Умовний термін — три роки, з урахуванням добровільної співпраці зі слідством і чистої репутації до цього. Штраф — менший. Заборона займатись аудиторською діяльністю на п'ять років.

П'ять років без роботи, яку він робив тридцять.

Вона думала про це. Справедливо чи ні — не її питання, не її рішення. Суд вирішив. Але вона думала про нього — про цього чоловіка з давньою втомою в очах, який сказав «я не шукав» замість «я не знав», який привів її, щоб вона знайшла те, що він сам боявся шукати.

Вона написала йому коротке повідомлення: «Чула. Як ви?»

Відповідь прийшла за годину: «Нормально. Легше, ніж думав. Дякую, що написали.»

Вона відклала телефон. Більше нічого не треба було говорити.

* * *

Ввечері вони сиділи всі разом — Андрій приготував борщ, справжній, з буряком, який знайшов на ринку і який майже як той. Майже — але добре.

Максим їв і розповідав про хом'яка Фріца — той знову щось зробив кумедне, Максим переказував в деталях. Дарина слухала і іноді коментувала «це неможливо» і «хом'яки так не роблять» і Максим кожного разу обурювався «але так було!».

Олена їла борщ і слухала і думала — ось чим закінчуються великі справи. Борщем. Хом'яком Фріцем. Сім'єю за столом.

Не феєрверком. Борщем.

Це було краще.

— Мамо, — сказала Дарина раптово, — а той чоловік — той, якого ти знайшла — йому скільки дали?

Олена трохи здивувалась.

— Шість років.

Дарина подумала.

— Це справедливо?

— Суд вирішив що так.

— А ти як думаєш?

Олена дивилась на дочку. Вона вже не та, що в дорозі, вже інша.

— Я думаю, — сказала вона повільно, — що справедливість не завжди виглядає так, як ми хочемо. Але те, що він відповів за те що зробив — це правильно.

— А він шкодує?

— Не знаю. Ніколи не дізнаюсь.

— Це важливо?

Олена подумала.

— Для нього — так. Для справи — ні. Справа вирішена незалежно від того чи він шкодує.

Дарина кивнула — поважно, як кивають коли дійсно думають над тим що почули.

Андрій дивився на них обох і нічого не казав. Максим уже не слухав — повернувся до хом'яка Фріца.

* * *

Пізно ввечері, коли діти спали, Олена сиділа на кухні з чаєм.

Не думала ні про що конкретне — просто сиділа. Іноді це потрібно. Голова порожня не від втоми, а від того, що якийсь розділ закрився і новий ще не відкрився і між ними є пауза.

Вона думала про пенсіонера в Дармштадті. Він так і не знає — і не дізнається мабуть — що саме його здивований голос по телефону став тією точкою, де вся схема почала розсипатись. Один чоловік у своїй квартирі, одна компанія, зареєстрована на його адресу без його відома, один дзвінок.