Розділ двадцять п'ятий. Штайн

Вона зателефонувала в жовтні.

Не одразу після суду — дала собі час. Тиждень після засідання вона просто жила: відводила Максима, перевіряла Даринині уроки, варила вечері, слухала Андрія, спала і прокидалась і знову. Дозволила собі просто бути без великих рішень.

Потім одного ранку — вівторок, дощ, кава ще гаряча — відкрила телефон і знайшла контакт. Вернер Штайн. Натиснула виклик перш ніж встигла придумати причини не дзвонити.

Він відповів на другому гудку.

— Пані Ковальчук.

— Доброго ранку, пане Штайн. Я обіцяла подумати.

— Пам'ятаю. — Голос рівний, без здивування — наче він знав що вона зателефонує саме зараз. — І?

— Я готова говорити серйозно. Якщо пропозиція ще актуальна.

— Актуальна. — Коротка пауза. — Ви вільні в четвер?

* * *

Вони зустрілись в тому самому ресторані — маленький, тісний, дерево і картини. Штайн вже сидів, вже з чаєм, вже без газети — цього разу без.

Він підвівся, потиснув руку, вказав на стілець. Все так само. Але щось змінилось — не в ньому, в ній. Вона сідала інакше. Впевненіше.

— Минув час, — сказав він. — Як ви?

— Краще, — сказала вона. — Набагато.

— Я бачив повідомлення про справу Бермана. — Він не коментував — просто констатував. — Ви тримались добре.

— Мені допомагали.

— Це теж якість, — сказав він. — Знати, кому дозволити допомагати.

Вона подумала про Юту Вайс, про Катю з жовтою квіткою, про Маркуса з кавою, про Андрія який чекав на лавці. Може так.

— Пане Штайн. Я хочу говорити відверто.

— Будь ласка.

— Я ще в фірмі. Контракт постійний — Кремер оформив перед виходом. Вольфганг — добра людина, робота йде нормально. Але... — вона підбирала слово. — Але я відчуваю, що те місце вже не те. Не погано — просто не моє більше. Я там виросла і вичерпала.

— Це чесно, — сказав він.

— Тому я тут. Але я хочу розуміти деталі, перш ніж щось вирішувати. Не загальні слова — конкретно. Що ви очікуєте, як влаштована робота, які межі моєї незалежності.

— Правильні питання. — Він поклав руки на стіл. — Відповідаю по порядку.

* * *

Вони говорили дві години.

Штайн відповідав конкретно — так само як тоді, без загальних слів. Фонд має сім портфельних компаній зараз, очікується ще дві-три наступного року. Аудит кожної — раз на рік, глибокий, з повним доступом до документів. Due diligence нових об'єктів — разом з командою, її роль — фінансова прозорість і виявлення ризиків.

— Незалежність? — запитала вона.

— Повна в межах методології. Ви пишете те, що знаходите. Якщо знаходите проблему — говорите мені прямо, не через три рівні. Якщо я не погоджуюсь з вашим висновком — ми сперечаємось. Ваш висновок залишається вашим.

— А якщо знахідка неприємна для одного з ваших партнерів?

Він дивився на неї.

— Пані Ковальчук, мені сімдесят один рік. Я бачив досить людей, які приховували неприємні знахідки, щоб знати, що це коштує більше, ніж сама знахідка. — Пауза. — Саме тому я хочу вас.

Вона кивнула. Продовжувала:

— Графік?

— Гнучкий. Ви не в офісі щодня — ви приїжджаєте коли треба. Маєте дітей, маєте родину. Це не перешкода — це контекст. Люди з контекстом краще розуміють реальний бізнес.

— Ви так говорите всім кандидатам?

— Ні. — Він трохи усміхнувся — перша посмішка за зустріч. — Але вам — так.

Вона відпила каву. Думала.

— Є одна річ, яку я маю сказати.

— Кажіть.

— Я ще буду свідком у справі Бермана — вірогідно, ще кілька засідань. І справа Кремера — окремий процес, там теж можуть викликати. Це займе час і увагу. — Вона дивилась на нього. — Ви це приймаєте?

Штайн дивився на неї — тими уважними очима людини, яка думає перш ніж говорить.

— Пані Ковальчук, людина яка виконала свій обов'язок до кінця — навіть коли це незручно і довго — це саме та людина, якій я довірю аналіз моїх інвестицій. — Він поклав чашку. — Суд — не перешкода. Суд — рекомендація.

Вона мовчала хвилину. Потім сказала:

— Добре. Я погоджуюсь.

— Добре, — повторив він. Просто, без пафосу. — Тоді є одна практична річ.

— Яка?

— Вам треба буде сказати Вольфгангу. Краще особисто і з повагою — він хороша людина.

— Знаю. Скажу сама.

Вони попрощались на вулиці. Штайн пішов — так само як тоді, повільно і впевнено. Вона стояла і дивилась йому услід.

Жовтень, перші холоди, листя на тротуарі. Вона стояла і відчувала щось, чого не відчувала давно — або відчувала, але не так виразно. Щось схоже на те, що вона там, де треба бути. Не ідеально, не без питань — але правильно.