Розділ двадцять четвертий. Берман у суді

Суд призначили на вересень — чотирнадцять місяців після того, як вона подала перший звіт.

Чотирнадцять місяців — це довго і не довго. Для бюрократії — швидко. Для людини, яка живе всередині цього — вічність. Вона навчилась жити паралельно: є справа Бермана, є решта життя, і ці дві речі не повинні поглинати одна одну. Іноді виходило. Іноді — ні.

Юта Вайс пояснила: вона не зобов'язана бути присутньою в залі — вона вже дала свідчення на слідстві, цього достатньо для процесу. Але вона може прийти як публіка, якщо захоче.

Вона думала про це тиждень. Потім вирішила — прийде. Один раз. Просто щоб побачити.

Не з помсти і не з тріумфу. З чогось іншого — вона ще не знала, як це назвати.

* * *

Суд відбувався в будівлі Landgericht Frankfurt — велика, стара, з тими колонами, які говорять, що держава існує давно і планує існувати далі. Вона прийшла рано, знайшла місце в залі для публіки. Народу було небагато — кілька журналістів, кілька людей, яких вона не знала, один чоловік у задньому ряду якого вона впізнала тільки по поставі — Маркус. Він кивнув їй коли вона сіла.

Вона кивнула у відповідь. Нічого більше — тут не треба було більше.

Берман зайшов з адвокатами — їх було двоє, обидва в дорогих костюмах, обидва з папками. Він сам — той самий щільний чоловік з відпрацьованою посмішкою. Тільки зараз посмішки не було. Обличчя рівне, контрольоване. Він подивився на залу — побіжно, не зупиняючись. Може помітив її. Може ні. Вона не відвела погляду.

Суддя — жінка, шістдесят, поважна і стримана — відкрила засідання. Секретар читав обвинувачення: відмивання коштів у великих розмірах, шахрайство з використанням підроблених документів, привласнення ідентичності третіх осіб. Загальна сума — одинадцять мільйонів двісті тисяч євро за шість років.

Одинадцять мільйонів. Більше ніж вона думала.

Берман слухав і дивився перед собою і нічого не показував.

* * *

Вона сиділа і слухала і думала про те, як це виглядає ззовні.

Людина в залі суду — не монстр і не злочинець з плаката. Звичайна людина шістдесяти років у костюмі. Яка збудувала бізнес і десь вирішила, що є способи робити більше і швидше і без зайвого шуму. Яка знайшла юристів і бухгалтерів і аудиторів — одних чесних, яких можна обійти, інших нечесних, яких можна купити. Яка думала, що система достатньо велика, щоб в ній завжди можна було сховатись у складності.

Може він думав що вона — нова, чужа, вразлива — теж буде або обійдена або куплена. Він не рахував третього варіанту.

Вона думала — чи він шкодує? Не про те, що зловили — про те, що робив. Вона не знала. Може ніколи не дізнається. Це не її питання.

Її питання вже відповіло на себе — там, у кімнаті для допитів, перед Кройцом.

* * *

В перерві вона вийшла в коридор і зустріла там Кремера.

Він стояв біля вікна — в цивільному, не в тому суворому партнерському костюмі. Простіший одяг, трохи втомлений вигляд. Він теж прийшов.

Вони підійшли одне до одного без слів. Постояли поруч і дивились у вікно на двір, де росли дерева.

— Як ви? — запитала вона нарешті.

— Чекаю свого засідання, — сказав він. — Моє — через місяць. Окремий процес, з урахуванням співпраці зі слідством. — Пауза. — Адвокат каже — умовний термін. Може бути.

— Добре.

— Може. — Він подивився на неї. — Ви прийшли подивитись.

— Так.

— Я теж. — Він помовчав. — Хотів побачити, чим це закінчується. Те, що починалось так довго.

Вона розуміла. Він теж ніс це роками — по-іншому ніж вона, але ніс. І тепер стояв тут і чекав поки можна буде покласти.

— Пані Ковальчук. — Він говорив тихо. — Як там фірма?

— Вольфганг справляється. — Невелика усмішка. — Може це краще.

— Може.

— Катя передає вам привіт. Казала, що ви ще не написали.

— Напишу. — Він трохи усміхнувся. — Скажіть їй.

Пролунав дзвінок — перерва закінчувалась. Вони розійшлись: він — у коридор, де чекав його адвокат, вона — назад у залу.

Вона сіла на своє місце. Маркус все ще сидів ззаду. Суддя повернулась. Засідання продовжилось.

* * *

До кінця дня вона не залишилась.

Процес мав тривати тижні — свідки, докази, дебати. Вона побачила, що хотіла побачити: початок. Берман у залі, обвинувачення зачитані, держава говорить своїм важким повільним голосом. Це було достатньо.

Вона вийшла на вулицю о другій. Вересень, ще тепло, листя тільки починало жовтіти. Франкфурт у вересні — інший ніж у лютому коли вона приїхала. Тоді — дощ і сірість і незнайоме все. Тепер — те саме місто але впізнаване. Своє — не до кінця, але на шляху.

Вона написала Андрієві: «Виходжу. Все нормально. Зустрінемось вдома.»

Він відповів одним словом: «Чекаю.»

Вона пішла до трамваю. Дванадцятий — той самий що завжди запізнюється у п'ятницю. Сьогодні середа, він прийшов вчасно.