Розділ двадцять третій. Свідок

Повістку принесли поштою — офіційну, з печаткою прокуратури.

Вона читала її двічі. Не тому, що не зрозуміла з першого разу — а тому, що потрібно було дати словам осісти. «Запрошується як свідок у справі про підозру у відмиванні коштів та шахрайстві». Дата, час, адреса. Підпис слідчого — Кройц, Міхаель.

Юта Вайс передзвонила ще до того, як Олена встигла їй написати.

— Отримали. Я теж. Ми підготуємось разом — є час, два тижні. — Пауза. — Як ви?

— Нормально. — Вона трохи подумала. — Трохи як перед іспитом.

— Це нормальне відчуття. Але це не іспит — ви не можете провалитись. Ви просто говорите правду. — Голос Юти Вайс спокійний, як завжди. — Ми зустрінемось у понеділок і я поясню формат. Нічого несподіваного не буде.

Вона поклала повістку на стіл. Подивилась на неї.

Офіційний документ. Її ім'я в офіційному документі прокуратури Федеративної Республіки Німеччина. Два роки тому вона стояла на Hauptwache і не знала, де купити хліб.

Іноді життя іде несподіваними маршрутами.

* * *

Два тижні підготовки з Ютою Вайс були методичними і корисними.

Вони сиділи в офісі на Nordend і Юта пояснювала: як влаштований допит свідка, які права у неї є, коли вона може відмовитись відповідати, як реагувати, якщо питання здається пасткою, що робити, якщо вона не знає відповіді. Головне правило — просте і складне одночасно: говорити тільки те, що знаєш особисто і достовірно. Не інтерпретації, не припущення. Факти.

— Ви це вмієте, — сказала Юта. — Ви аудитор. Факти — ваша мова.

— Але тут є емоції, — сказала Олена. — Там є люди, яких я знаю. Кремер. Катя. Це не просто цифри.

— Знаю. Але слідство цікавлять факти, не емоції. Емоції — ваші, залишайте їх собі. Якщо питання торкнеться чогось особистого — ви можете сказати «це не стосується справи» і я підтримаю. — Юта дивилась на неї. — Ви впораєтесь. Ви вже впорались з важчими речами.

Олена думала про це дорогою додому. Може Юта права. Може найважча частина вже позаду — рішення прийняти, звіт написати, Бермана зустріти, листи пережити. Свідчення — це вже інше. Це просто говорити вголос те, що вона знає.

Просто. Але не легко.

* * *

В день допиту вона прокинулась о шостій без будильника.

Андрій не спав — лежав і дивився у стелю. Вона відчула, що він теж не спав давно.

— Іди сам відводь Максима, — сказала вона. — Я встаю.

— Добре. — Він обернувся. — Як ти?

— Нормально. Трохи не сплю.

— Я з тобою приїду. Почекаю надворі.

Вона хотіла сказати — не треба, це довго, ти витратиш весь день. Але він дивився на неї таким поглядом, що вона зрозуміла — він не питає, він каже.

— Добре. Дякую.

Вона довго збиралась — не тому, що не знала що одягти, а тому що рухи були повільніші, ніж зазвичай. Темно-синій костюм — той самий, з першого дня в офісі. Він трохи звично. Але він правильний.

Дарина вийшла з кімнати, коли вона стояла в коридорі і взувалась.

— Сьогодні той день? — запитала вона.

— Так.

Дарина підійшла і обійняла її — не незграбно як тоді на пероні, а прямо і впевнено. Потім відступила.

— Ти знаєш, що говорити, — сказала вона. Не питання.

— Знаю.

— Тоді все буде нормально.

Дванадцять років. Тринадцять вже скоро. Черепаха.

* * *

Будівля прокуратури стояла в Sachsenhausen — масивна, стара, з тими важкими дверима, які говорять «тут вирішують серйозні речі». Юта Вайс чекала біля входу.

Вони зайшли разом. Охорона, перепустки, коридор. Кімната для допитів виявилась меншою, ніж вона уявляла — не велика зала, просто кімната. Стіл, кілька стільців, диктофон, вікно з матовим склом.

Слідчий Кройц виявився чоловіком під п'ятдесят — сухий, коротке волосся, руки звикли до паперів. Привітався стисло. Попросив сісти. Пояснив формат — коротко, чітко, без зайвого. Вона оцінила.

— Пані Ковальчук, ви усвідомлюєте, що даєте свідчення у кримінальній справі і зобов'язані говорити правду?

— Усвідомлюю.

— Добре. Почнемо.

* * *

Він питав три години.

Методично, без стрибків, по хронології — так само як Фрайтаг, але глибше. Він хотів деталі, яких не було в письмових матеріалах. Як саме вона помітила перші невідповідності. Що відчула. Як формулювала питання в блокноті. Дзвінок в Дармштадт — слово за словом, що саме сказав пенсіонер і яким тоном.

Вона відповідала точно. Коли не пам'ятала точного формулювання — казала «точно не пам'ятаю, але сенс був такий». Юта двічі підняла руку — один раз, коли питання зайшло занадто в інтерпретації, один раз коли стосувалось деталей, які ще не підтверджені офіційно. Кройц приймав без суперечок — він звик до адвокатів, це була звичайна робота.