Розділ двадцять другий. Кремер виходить

Він попросив її залишитись після п'ятої.

Не через повідомлення — підійшов особисто, о четвертій, коли офіс ще гудів. Сказав тихо: «Якщо можете — після п'ятої. Є розмова». Вона кивнула.

О п'ятій п'ятнадцять офіс спустів. Катя пішла попрощавшись поглядом — вона вже навчилась читати ситуацію без слів. Маркус пішов як завжди мовчки. Юліан затримався ще на хвилину, потім теж.

Кремер прийшов до неї — знову до її столу, не до свого кабінету. Сів на стілець навпроти. Без папки, без документів. Просто сів.

— Я виходжу з партнерства, — сказав він.

Вона не відразу відповіла. Не тому що не чула — а тому, що хотіла дати цим словам їхній простір.

— Коли?

— Офіційно — через місяць. Юридично оформлюємо зараз. — Він дивився на стіл, не на неї. — Це моє рішення. Не тиск слідства — хоча і воно є. Просто... — він зупинився. — Просто правильний момент.

— Що буде з фірмою?

— Є другий партнер — Вольфганг. Він займеться операційним управлінням. Він чесна людина, просто тихіша за мене. — Невелика пауза. — Фірма виживе. Може навіть стане кращою.

Вона слухала.

— А ви?

Він підняв очі. В них не було розпачу — і не було полегшення, як тоді коли говорив «легше». Щось інше. Спокійніше і складніше одночасно.

— Я буду свідком на слідстві. Це займе час. Потім — побачу. — Він трохи помовчав. — Мені шістдесят два. Може достатньо.

— Достатньо чого?

— Партнерства. Відповідальності за інших. — Він поклав руки на стіл. — Я починав один. Може закінчу один.

Вона не знала, що сказати. Іноді люди говорять такі речі і їм не потрібна відповідь — їм потрібно, щоб хтось почув.

Вона почула.

* * *

— Є ще одне, — сказав він. — Щодо вас.

Вона чекала.

— Поки я ще партнер — я хочу зробити одну річ. Ваш контракт. Він тимчасовий — шість місяців, потім продовжували. Я хочу перевести його в постійний перед тим, як піду. — Він дивився на неї. — Вольфганг погодиться — я вже говорив. Але хочу, щоб це зробив я. Особисто.

Вона думала.

— Томасе, це не потрібно.

— Знаю, що не потрібно. — Він не відступив. — Але я хочу. Не як компенсацію і не як вибачення. Просто — правильно. Ви зробили роботу, яку треба було зробити. Ви маєте стабільність яку заробили.

Вона мовчала хвилину.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Дякую.

— Не дякуйте. — Він встав. — І ще одне.

Вона підняла очі.

— Штайн — хороша людина. Якщо його пропозиція ще актуальна — розгляньте серйозно. Коли прийде час. — Він подивився на неї. — Ви переросли нас. Може давно. Просто не хотіли бачити.

Вона не знала як реагувати на це речення.

— Ви мене звільняєте?

— Ні. — Він трохи усміхнувся — скупо, по-кремерівськи. — Я кажу вам, що двері є. Коли захочете — відчините.

Він пішов. Вона чула, як він заходить у свій кабінет, як клацає замок. Сиділа і дивилась у свій шматочок неба за вікном.

Темніло — травневий довгий вечір, але вже сутінки. Небо з синього ставало темно-синім, потім сірим, потім чорним — повільно, без поспіху, як все що відбувається правильно.

* * *

Наступні тижні були дивними.

Кремер ходив по офісу як завжди — рівно, зібрано, нічого зовні не змінилось. Але всі знали. Катя знала, Маркус знав, Юліан знав. Ніхто не говорив вголос, але воно висіло в повітрі — не важко, просто присутнє.

Один раз Олена застала його в кухні — він стояв і дивився у вікно, кава охолола в руці. Вона зайшла, взяла свою чашку, хотіла вийти.

— Ковальчук.

Вона обернулась. Він все ще дивився у вікно.

— Я зробив помилку. Не одну — багато. Але найгірша — не та, що зробив. Та, що не зробив. — Він помовчав. — Я бачив і не говорив. Довго. Це гірше.

Вона стояла і чекала — чи він ще щось скаже. Але він замовк. Відпив холодну каву. Залишився стояти.

Вона пішла. Не треба було нічого відповідати. Він не питав.

* * *

В останній день — офіційний, з документами і рукостисканнями — Кремер зібрав усіх у великій переговорній. Коротко сказав, що виходить, що фірма продовжує роботу з Вольфгангом, що кожен зі співробітників може розраховувати на рекомендацію особисто від нього. Жодного пафосу, жодного тосту.

Потім підійшов до кожного окремо.

До Маркуса — потиснув руку і сказав щось тихо. Маркус кивнув.

До Юліана — теж потиснув руку, Юліан щось сказав у відповідь і Кремер трохи усміхнувся.

До Каті — вона обійняла його першою, без церемоній. Він здивувався на секунду, потім обійняв у відповідь.