Розділ двадцятий. Два роки

Два роки минули у лютому.

Не круглою датою — вона не відзначала. Просто одного ранку прокинулась і згадала: два роки тому вона стояла на Hauptwache з двома дітьми і двома валізами і трьомастами сорока євро на рахунку і не знала, де тут купити хліб.

Тепер вона знала де купити хліб. Це здавалось дрібним. Це не було дрібним.

Вона лежала і слухала квартиру. Андрій дихав поруч — рівно, глибоко, він завжди спав добре, якщо не було поганих снів. За стіною Максим, мабуть, вже прокинувся — вона чула тихий рух. Дарина спала до останнього, завжди. Це не змінилось за два роки.

Вона думала: два роки — це скільки? Скільки трамваїв, скільки листів у Amt, скільки відмов і одне так, скільки нічних розмов з Андрієм через екран, скільки разів Максим питав про тата і вона не знала, що відповісти. Скільки разів Дарина мовчала тим своїм закритим мовчанням і скільки разів потім залишала двері відчиненими.

Скільки цифр вона перевірила. Скільки разів написала в блокнот питання і потім знайшла відповідь.

Два роки — це дуже багато. І дуже мало.

* * *

В суботу вранці вона запропонувала піти всіма разом — не до Майну, інакше. До старого міста, подивитись на Römer, зайти в якесь кафе. Просто так. Без приводу.

Андрій сказав «так» одразу. Максим сказав «так» і почав одягатись ще до того як вона закінчила речення. Дарина сказала «ну добре» — що у неї означало «так».

Вони йшли через Bornheim в бік центру — знайомою дорогою, Олена вже знала її напам'ять. Ось кав'ярня, де роблять добрий капучино. Ось крамниця, де продають дешеві овочі і господар завжди дає трохи більше, ніж важиш. Ось парк, де Максим грав з Алі у перші тижні, коли ще боявся говорити по-німецьки і вони просто бігали і штовхались, і цього вистачало.

— Тут Алі живе? — запитав Андрій.

— Трохи далі, — сказав Максим. — Він запрошував мене до себе. У них вдома пахне інакше ніж у нас.

— Як інакше?

— Спеціями. Гарно. — Він подумав. — Мама, а в нас чим пахне?

Вона думала.

— Борщем. І трохи Татовим милом.

Андрій засміявся. Максим теж — не зовсім розуміючи чому, але підхопив. Дарина всміхнулась у бік — не до них, просто так, для себе.

* * *

На Römerberg було людно — туристи, місцеві, голуби. Вони зупинились на площі і дивились на старі будинки — відновлені після війни, не справжні але схожі, місто, яке вирішило, що краще схоже, ніж нічого.

— Красиво, — сказав Андрій.

— Це новоділ, — сказала Дарина. — Пані Мюллер казала, що справжні будинки зруйнували в сорок четвертому.

— Новоділ може бути красивим, — сказав Андрій. — Це не одне й те саме, що фальшивий.

Дарина подумала над цим.

— Чим відрізняється?

— Фальшивий намагається обдурити. Новоділ просто будує заново. — Він дивився на будинки. — Після того, що зруйнували — будувати заново це не брехня. Це вибір жити далі.

Дарина мовчала. Потім сказала тихо:

— Як ми.

Андрій подивився на неї.

— Як ми, — підтвердив він.

Олена стояла і слухала цю розмову і думала, що дочка і батько знайшли один одного за ці місяці — тихо, без оголошень, просто знайшли. Це теж було те, що трапилось за два роки.

* * *

Вони зайшли в кафе — маленьке, тісне, з дерев'яними стільцями і картинками на стінах. Замовили гарячий шоколад Максиму, каву собі, штрудель на всіх.

Максим з'їв свою порцію штруделя і половину Дарининої і не зрозумів, чому вона ображається, бо він же запитував, і вона сказала «бери», хоча мала на увазі «не бери». Андрій розсудив з серйозним виглядом. Дарина вирішила, що справедливості немає.

Звичайна родинна сварка через штрудель у кафе у Франкфурті.

Олена дивилась на них і відчувала щось складне — не сум і не радість окремо, а щось між. Те відчуття, коли розумієш, що зараз є щось важливе і намагаєшся запам'ятати — не сфотографувати, а справді запам'ятати, відчуттям, щоб потім коли буде важко витягати звідти і дивитись.

Два роки тому вона не знала, чи буде це. Чи буде штрудель і сварка через нього і Андрій, який судить серйозно. Не знала — і все одно поїхала. Зробила крок.

Може в цьому і є сенс кроку — що не знаєш, куди він приведе, але робиш.

* * *

Вдома ввечері, коли діти вже спали, вона сиділа за кухонним столом і писала.

Не робочий документ — просто так, для себе. Список. Що змінилось за це час.

Вона навчилась читати трамвайний розклад і розуміти бюрократичні листи і варити борщ з місцевих буряків. Вона знайшла роботу і втратила частину її довіри і знайшла адвоката. Вона подала звіт і зазнала тиску і не відступила. Вона познайомилась з Катею і Маркусом і Юліаном і Ютою Вайс і Вернером Штайном.

Максим навчився грати у футбол з Алі і перестав боятись темряви. Дарина написала есе про черепаху і отримала два з половиною і порозумілась з Леєю.

Андрій приїхав.

Вона написала це окремим рядком і підкреслила.

Потім написала внизу: що залишилось незмінним.

Думала довго. Потім написала: вона сама. Не в тому сенсі, що нічого не змінилось — змінилось багато. Але є щось в ній, що залишилось — якийсь стрижень, якась точка, яка не рухається, коли все навколо рухається. Вона не знала, як це назвати точніше. Може — здатність дивитись і бачити. Може — небажання мовчати, коли треба говорити. Може — просто вона сама.

Андрій зайшов на кухню — за водою. Побачив її з блокнотом.

— Що пишеш?

— Два роки. Рахую що змінилось.

Він взяв воду. Сів навпроти. Подивився на блокнот.

— Можна?

Вона посунула до нього. Він читав мовчки. Дійшов до «Андрій приїхав» з підкресленням. Нічого не сказав. Повернув блокнот.

— Я радий що приїхав, — сказав він тихо.

— Я теж.

Вони сиділи на кухні і мовчали — тим мовчанням яке буває між людьми що давно разом і яким не треба заповнювати тишу словами. За вікном Франкфурт спав. Трамвай пройшов раз і затих.