Розділ сімнадцятий. Тиск

Перше що трапилось — листи.

Не в офіс — додому. Три конверти протягом тижня, всі без зворотної адреси, всі з франкфуртськими марками. В першому — роздруківка її резюме з інтернету, без жодного підпису. В другому — фотографія Максима біля школи. В третьому — порожній аркуш.

Вона показала Юті Вайс. Та сфотографувала всі три конверти і аркуші і подала заяву до поліції.

— Це залякування, — сказала вона. — Класична тактика. Показати, що знають де ви живете, знають про дітей. Не погроза явна — тому складно довести. Але сигнал чіткий.

— Що робити?

— Те, що робили. Продовжувати. — Юта Вайс дивилась на неї. — Якщо ви зупинитесь від листів — вони надішлють ще. Якщо продовжите — можуть теж надіслати. Але принаймні ви самі вирішуєте.

Олена думала про фотографію Максима. Він стояв біля воріт школи і сміявся — мабуть щось смішне сказав Алі — і хтось стояв поруч і знімав. Вона не знала коли. Не знала хто. Але знала, що це зроблено щоб вона знала.

Ввечері вона сказала Андрію.

Він прочитав і поклав листи на стіл. Сидів мовчки хвилину. Потім спокійно сказав:

— Завтра я буду відводити і забирати Максима сам.

— Андрій...

— Не сперечайся. — Голос рівний, без надриву. — Я тут. Це моя робота зараз.

Вона не сперечалась.

* * *

Друге, що трапилось — клієнти.

Протягом двох тижнів три компанії повідомили Кремеру, що не продовжуватимуть контракт. Офіційні причини різні — реструктуризація, зміна пріоритетів, бюджетні обмеження. Але Кремер не був наївним і вона теж.

Він прийшов до неї і сказав просто:

— Берман телефонував цим людям. Я не можу довести, але знаю.

— Скільки ми втрачаємо?

— Близько восьми відсотків доходу. — Він помовчав. — Це болить, але не вбиває. У нас є резерв.

— Як довго?

— Місяців шість. Потім — треба нових клієнтів. — Він дивився на неї. — Або треба, щоб справа скінчилась.

Вона розуміла логіку. Поки BaFin розслідує — фірма під підозрою за замовчуванням. Навіть якщо Кремер оголосив про добровільну співпрацю — репутація це не документ, її не можна підписати і подати.

— Я шкодую, що це так позначається на фірмі, — сказала вона.

— Не шкодуйте, — відповів він коротко. — Я сам так зробив. Я сіяв — я збираю.

Вона не знала що на це сказати. Іноді найчесніша відповідь — мовчання.

* * *

Третє, що трапилось — прийшло з несподіваного боку.

Юліан — той молодий з бородою, яка намагалась виглядати недбало — підійшов до неї одного ранку і сів навпроти. Без вступу сказав:

— Я чув, що відбувається. Не деталі — загально. І я хочу сказати... — він зупинився, підбираючи слова. — Те, що ви зробили — правильно. Я б не зміг. Напевно. Але правильно.

Вона дивилась на нього.

— Звідки ти знаєш, що правильно?

— Бо якби було неправильно — Кремер не підписав би. А він підписав. — Юліан знизав плечима. — Я не знаю цієї людини, яку ви знайшли — Бермана. Але я знаю, що такі схеми коштують комусь грошей і роботи. Звичайним людям. Завжди.

Вона думала про пенсіонера в Дармштадті. Про його здивований голос.

— Дякую, — сказала вона.

— Нема за що. — Він встав. — Просто хотів, щоб ви знали.

Він пішов. Вона дивилась йому услід і думала — люди дивують. Іноді в поганий бік, як ті листи з фотографією. Іноді ось так.

* * *

Четверте — і найважче — трапилось у п'ятницю ввечері.

Дарина прийшла зі школи мовчазніша, ніж зазвичай. Не те захисне мовчання, яке вона носила з Харкова — інше. Поранене.

Олена почекала до вечері. Після вечері сказала Андрію забрати Максима і попросила Дарину залишитись.

Вони сиділи за столом.

— Що трапилось?

Дарина мовчала.

— Дашко.

— Лея сказала, — почала вона нарешті, — що її мама читала в інтернеті... про якийсь скандал. З аудиторською фірмою. І що там якась українка. — Вона підняла очі. — Це ти?

Олена відчула як щось стиснулось.

— Що саме написано?

— Що якась аудиторка донесла на свого клієнта. Що це спірно. Що фірму перевіряють. — Дарина говорила рівно, але голос трохи тремтів. — Лея сказала «донесла». Це слово.

Олена мовчала хвилину. Думала, як говорити. Потім вирішила — як завжди. Просто.

— Так, це я. — Пауза. — Я знайшла, що один клієнт порушував закон. Виводив гроші через підставні компанії. Я написала про це в офіційний звіт — як зобов'язана за законом. Тепер державні органи це перевіряють.

Дарина слухала.

— А «донесла» — це те саме?

— «Донесла» і «повідомила про порушення закону» — це різні слова для одного вчинку. Залежно від того, хто говорить і чому. — Олена дивилась на дочку. — Я вважаю, що зробила правильно. Але є люди, які вважають інакше. Вони мають право так вважати.

— І Лея тепер не хоче зі мною дружити?

— Вона так сказала?

— Ні. Але... вона дивилась інакше.

Олена простягнула руку і взяла дочку за руку — та не відсмикнулась.

— Дашко. Я не можу гарантувати, що Лея залишиться твоєю подругою. Це її вибір. Але я можу сказати одне: якщо вона вирішить. що дружба з тобою залежить від того, що зробила твоя мама — це не та подруга, яка варта твого часу.

Дарина думала.

— А якщо вона хороша людина просто її мама так думає?

— Тоді вона сама вирішить. Люди вирішують самі — не за мамами і не за татами. Особливо в твоєму віці.

Дарина мовчала ще трохи. Потім:

— Мамо. Ти не шкодуєш? Що так вийшло з роботою і з усім?

Олена думала чесно — як завжди думала перед відповідями дочці.

— Іноді мені страшно. І іноді шкода, що все так складно. Але шкодую чи ні — не те саме питання. Правильно чи ні — от що важливо. — Вона стиснула Дарчину руку. — А я вважаю, що правильно.

Дарина кивнула. Встала. Пішла в кімнату.

Двері залишила відчиненими.