Розділ чотирнадцятий. Адвокат

Адвоката звали Юта Вайс.

Офіс був невеликий — два кімнати в старій будівлі в Nordend, третій поверх без ліфта, вивіска бронзова і скромна. Юта Вайс виявилась жінкою під п'ятдесят з коротким сивіючим волоссям і манерою слухати так, що людина навпроти відчуває — її справді чують, не просто чекають паузи, щоб говорити самому.

Вона зустріла Олену без рукостискання — просто кивнула на крісло. Поставила на стіл два горнятки чаю. Сіла. Відкрила блокнот.

— Розкажіть, — сказала вона.

Олена розповідала двадцять хвилин. Все — від першого дня в офісі, від Meridian Solutions і Brenner, до Бермана і трьох підставних компаній, і того, що розповів Кремер. Юта Вайс не перебивала. Записувала окремі слова — не все, тільки те, що вважала важливим. Іноді підіймала очі, але нічого не казала.

Коли Олена закінчила — тиша. Юта Вайс дивилась у свій блокнот. Потім підняла голову.

— Добре, — сказала вона. — Тепер по порядку.

* * *

Вони говорили дві години.

Юта Вайс говорила чітко і без зайвого — так говорять люди, які поважають час співрозмовника і вважають що заплутувати людей зайвим жаргоном це не ознака знань, а ознака страху.

Перше і головне: як аудитор, Олена мала законний обов'язок повідомляти про підозрілі фінансові операції. Це не просто етика — це параграф конкретного закону. Якщо вона виявила ознаки відмивання грошей або шахрайства і не повідомила — вона сама порушила закон. Отже: мовчати не просто неправильно, мовчати — небезпечно юридично.

— Я це розуміла, — сказала Олена.

— Добре, що розуміли. Але тепер важливіше інше. — Юта Вайс перегорнула сторінку. — Ситуація з Кремером ускладнює все. Він визнав вам усно, що знав про схему і не діяв. Це робить його потенційним обвинуваченим. І це робить вас потенційним свідком. Проти нього.

Олена відчула, як щось стиснулось.

— Свідком проти Кремера.

— Так. Якщо справа дійде до слідства — а якщо ви повідомите до BaFin про Berger Logistik, вона дійде — слідство захоче знати, що вам відомо про роль аудиторської фірми. І ви не зможете мовчати. Це вже буде перешкоджання правосуддю.

— Тобто я маю топити людину, яка дала мені роботу.

— Ви маєте говорити правду, — сказала Юта Вайс спокійно. — Топити чи не топити — не ваша категорія. Ваша категорія — факти. Що ви знаєте, коли дізнались, що вам сказали. Решта — робота слідства і суду.

Олена мовчала.

— Я розумію, що це складно, — додала Юта Вайс трохи тихіше. — Але є ще один аспект. Кремер сам вам розповів. Добровільно. Це може означати, що він готується до співпраці зі слідством — і хоче, щоб ви теж були готові. Це його спосіб попередити вас.

Олена подумала про це. Може так. Може, він дав їй не просто визнання — а інструкцію. «Я скажу. І ти кажи. Разом це буде чесніше.»

— А моє становище? — запитала вона. — Мій статус тут, документи, діти...

— Ось тут є хороша новина. — Юта Вайс дозволила собі невеликий натяк на посмішку. — В Німеччині є закон про захист викривачів — Hinweisgeberschutzgesetz. Якщо ви повідомляєте про порушення у встановленому порядку, ви захищені від переслідування з боку роботодавця. Вас не можуть звільнити за це законно. Не можуть зіпсувати документи. Не можуть впливати на ваш статус перебування.

— «Законно», — повторила Олена. — Але можуть незаконно.

— Можуть спробувати. Тому і потрібна я. — Юта Вайс поклала ручку. — Якщо ви вирішите діяти — я буду поруч. Кожен крок, кожен документ, кожна розмова зі слідчими — через мене або зі мною. Ви не будете одна в цьому.

Олена дивилась на неї. Ця жінка сиділа навпроти і говорила просто і чітко, і не обіцяла, що буде легко — вона обіцяла, що буде поруч. Це було не те саме, але це було дуже багато.

— Скільки це коштує? — запитала Олена.

Юта Вайс назвала суму. Олена подумала — це майже місяць її зарплати. Вона не мала таких грошей вільних. Але вона їх знайде.

— Добре, — сказала вона. — Я погоджуюсь.

* * *

Вона виходила на вулицю і Nordend зустрів її сонцем — раптовим, весняним, таким, що бувають в березні коли хмари розходяться на годину і місто відразу стає іншим.

Вона зупинилась на тротуарі і підняла обличчя до сонця. Заплющила очі на секунду.

Вона тільки що погодилась на щось, що може коштувати їй дуже дорого. Але вперше за довгий час вона відчувала — не полегшення, не радість — а щось схоже на ґрунт під ногами. Тверде. Надійне.

Є правило. Є закон. Є людина поруч. Є план.

Це ще не перемога. Але це вже не хаос.

* * *

Ввечері вона сказала Андрію.

Не все — він був далеко і хвилювався б більше ніж треба. Але основне: що є складна ситуація на роботі, що вона найняла адвоката, що буде важко, але вона знає що робить.

Він слухав мовчки.

— Ти могла не говорити мені, — сказав він нарешті.

— Я знаю. Але я не хочу більше тримати таке сама.

— Правильно. — Пауза. — Льоно, у тебе є гроші на адвоката?

— Знайду.

— У мене є відкладені. Не багато — але є. Я вишлю.

— Андрію...

— Не сперечайся. Ти там одна справляєшся з усім. Це найменше, що я можу. — Його голос став трохи твердішим — не злим, але таким, яким він ставав коли вирішував і не збирався відступати. — Добре?

Вона зітхнула.

— Добре. Дякую.

— Не дякуй. Ми одна родина. Родина не дякує одне одному за те, що ділиться.

Вона поклала телефон і сиділа хвилину просто так. Думала про слово «родина». Вони зараз у різних місцях — вона і діти тут, він там. Але це одна родина. Відстань не скасовує.

Може це і є «нести з собою». Не місто і не будинок. Людей.

* * *

Наступного ранку вона прийшла в офіс і попросила зустрічі з Кремером.

Він прийшов до неї — перший раз він прийшов до її столу, не покликав до себе. Сів на стілець Каті — Каті ще не було. Дивився на неї.