Розділ тринадцятий. Третій партнер

Вона прийшла до Кремера вранці наступного дня — без папки, без таблиці, тільки з блокнотом, де було записане одне речення.

Постукала. Він сказав «заходьте». Вона зайшла і закрила двері — не різко, але щільно.

Він подивився на неї і одразу зрозумів, що це не звичайний робочий візит. Відклав що читав. Склав руки.

— Berger Logistik, — сказала вона.

— Слухаю.

Вона поклала блокнот на стіл. Він прочитав. Підняв очі.

— «Хтось вкрав чуже ім'я», — повторив він тихо.

— Schnell Transport UG зареєстрована на адресу пенсіонера, який про це не знає. Rapid Cargo і Express Logistik я ще не перевіряла, але підозрюю схожу картину. Разом — близько восьмисот тисяч євро за три роки.

Кремер мовчав. Вона чекала — вивчила вже його мовчання, знала що він думає, не ховається.

— Це складніше, ніж Brenner, — сказав він нарешті.

— Я знаю.

— Берман — не просто клієнт. — Він зупинився. Вона відчула, як у кімнаті щось змінилось — не температура, не звук, щось невловиме. — Берман — партнер фірми. Не юридично. Але фактично.

Вона не відразу зрозуміла.

— Що це означає?

Кремер підвівся. Підійшов до вікна — знову до вікна, це його місце для важких розмов. Стояв спиною. Говорив у скло.

— Чотири роки тому фірма була в складному становищі. Кілька великих клієнтів пішли одночасно — ринок змінювався, конкуренція зросла. Мені потрібен був капітал, щоб вижити, модернізувати, найняти людей. — Пауза. — Берман надав. Не кредит. Інвестицію. Неформальну — нічого в реєстрах, нічого підписаного. Але реальну.

Олена сиділа і слухала.

— В обмін він отримав... розуміння. Що деякі його справи не будуть досліджуватись занадто ретельно. Що аудит буде достатньо поверхневим.

— «Достатньо поверхневим», — повторила вона.

— Так.

— І ви погодились.

Він обернувся. Дивився на неї — без виправдань, без того, щоб відводити очі.

— Так. Я погодився.

Тиша. Олена думала про те, що вона зараз дізналась. Людина, яка підписала звіт по Brenner. Яка сказала «я мав зробити це три роки тому». Яка стояла поруч, коли Brenner погрожував — і не відступив. Ця сама людина чотири роки тому підписала неформальну угоду, щоб не бачити того, що бачити не хочеться.

— Чому ви мені це розповідаєте? — запитала вона.

Він повернувся до столу. Сів. Поклав руки перед собою — той самий жест, зімкнуті руки.

— Бо якщо ви знайдете те, що знайшли по Brenner — а ви знайдете, я вже розумію як ви працюєте — то вам треба знати повну картину. Щоб прийняти рішення з відкритими очима. — Він дивився на неї. — Не так як я. Я приймав рішення із закритими.

Вона думала.

— Якщо ми напишемо звіт — це виходить за межі звичайного порушення. Це означає, що фірма роками прикривала схему. Це означає наслідки для вас особисто. Кримінальні, можливо.

— Можливо.

— Ви це розумієте.

— Розумію.

Вона дивилась на нього довго — на цю людину з давньою втомою в очах, яка тепер стала ще глибшою. Вона думала — він міг не казати. Міг зробити вигляд що не знав, що здивований, що теж жертва. Юридично це було б набагато безпечніше. Але він сказав.

— Томасе, — вперше назвала його по імені. — Навіщо ви взяли мене на цю справу? Знаючи, що я знайду.

Довга пауза. Найдовша за всі їхні розмови.

— Бо мені потрібна була людина, яка знайде, — сказав він. — Яка не зупиниться. Яка напише те, що побачить. — Він відвів погляд убік. — Я не міг зробити це сам. Я надто довго був всередині. Але я міг... привести когось, хто зможе.

Вона зрозуміла.

Він не просто дав їй справу. Він дав їй інструмент, яким вирішив закрити те, від чого ховався чотири роки. Він використав її — чесно, без обману, з повним розкриттям. Але використав.

— Ви могли сказати мені одразу, — сказала вона. Не з докором — просто факт.

— Якби я сказав одразу — ви б погодились? Чи почали б сумніватись у кожному кроці?

Вона подумала. Чесно.

— Не знаю, — сказала вона нарешті.

— Я теж не знав. Тому і не сказав.

* * *

Вона вийшла і пішла до своєї кімнати для роботи — не до столу в офісі, а до маленької переговорної, яку іноді займала, коли треба було думати наодинці.

Закрила двері. Сіла. Дивилась у стіл.

Все, що вона думала про Кремера — зараз змішалось. Він чесна людина, яка робила нечесні речі. Він відкрив їй очі на Brenner і водночас роками закривав їх на Бермана. Він дав їй роботу і прикривав схему. Він стояв поруч, коли Brenner погрожував і підписав угоду, яка дозволяла Берману красти.

Людина — це не одна риса. Це сума суперечностей. Вона знала це теоретично. Але одне знати теоретично, інше — сидіти в маленькій переговорній і розбирати конкретну людину на частини.

Питання практичне: що тепер робити з тим, що вона знає?

Варіант перший — написати звіт як завжди. Факти по Berger Logistik, три підставні компанії, вісімсот тисяч. Передати до відомств. Тоді слідство саме з'ясує зв'язок з Кремером — і він відповість. Вона не несе відповідальності за те, що він розповів добровільно.

Варіант другий — поговорити з юристом перш ніж щось підписувати. Зрозуміти, де межа між її обов'язком як аудитора і її захистом як людини, яка може стати свідком у справі.

Варіант третій — піти. Звільнитись, мовчати, забути. Зберегти себе.

Вона сиділа і перебирала варіанти як рахує монети — скільки є, на що вистачить.

Варіант третій відпав одразу. Вона навіть не думала про нього довго. Мабуть деякі двері зачиняються назавжди в певний момент життя — і вона свою такі двері зачинила ще там, три місяці тому, коли поклала папку на стіл Кремеру вперше.

Залишились перший і другий.

Вона вийшла з переговорної і пішла до столу Каті.

* * *

— Мені треба порадник, — сказала вона тихо. — Юридичний. Незалежний від фірми. Ти знаєш когось?