Розділ одинадцятий. Вечеря

Адвокати Brenner написали через тиждень.

Лист прийшов на адресу фірми — офіційний, на дванадцяти сторінках, з посиланнями на параграфи і прецеденти. Кремер прочитав сам, потім дав їхньому юристу, той прочитав і сказав, що претензії необґрунтовані, але клопіткі — доведеться відповідати, доведеться готувати документи, доведеться витрачати час і гроші.

Кремер прийшов до Олени сам — що знову було незвично — і поклав лист на стіл.

— Ознайомтесь. Це стосується і вас.

Вона прочитала. Адвокати Brenner's стверджували, що аудиторський звіт містив «суб'єктивні інтерпретації» і «необґрунтовані висновки», що клієнт зазнав репутаційної шкоди, що фірма «Krämer und Partner» порушила умови договору про конфіденційність. В окремому абзаці — дрібним шрифтом, майже як між іншим — згадувалось, що «окремі співробітники фірми, які не мають достатнього досвіду роботи в правовому полі Федеративної Республіки, можуть нести персональну відповідальність».

Вона поклала лист.

— «Персональну відповідальність», — повторила вона.

— Це лякалка, — сказав Кремер. — Вони не можуть нічого вам зробити особисто. Але... — він помовчав. — Але вони можуть ускладнити. Якщо вони подадуть скаргу до торгово-промислової палати, до асоціації аудиторів — почнеться перевірка. Це займе час. І поки перевірка — ваш статус тут може бути... нестабільним.

— Нестабільним, — повторила вона. Слово було таке собі — м'яке, округле, але в ньому містилось щось гостре.

— Я зроблю все що можу, — сказав Кремер. — Але я хочу, щоб ви знали реальну картину.

Вона кивнула. Він пішов. Вона сиділа і дивилась на лист, на дрібний шрифт, на слово «персональну».

Потім відкрила новий файл і почала працювати. Бо що іще робити.

* * *

Минув місяць.

Місяць — це багато дрібних речей, які складаються в щось. Олена навчилась краще читати Кремера — коли він задоволений, коли стурбований, коли просто думає. Катя стала чимось ближчим, ніж просто колега — вони іноді обідали разом, і Катя розповідала про своє: батьки в Мюнхені, колишній хлопець який виявився нецікавим, кіт Бруно, якому дванадцять років, і який робить вигляд що не потребує уваги, але помирає, якщо вона йде у відпустку.

Максим грав у футбол щосереди з Алі та ще кількома хлопцями — тепер це була справжня команда з назвою, яку вони самі вигадали і яка означала щось турецьке і щось українське одночасно, Олена так і не зрозуміла що саме, але всміхалась коли чула.

Дарина почала розмовляти по-німецьки вдома — спочатку окремі слова, потім цілі речення, і це було дивним: її власна дочка говорила з нею мовою, яку вона сама ще вивчала. Але це було і добрим знаком — значить вкорінюється, значить росте, значить Франкфурт стає не просто де вона, а й де вона теж.

Андрій завершував справи. Чекали.

А справа Brenner тихо повзла кудись у бік юристів і відомств — Кремер казав «працюємо», BaFin прислав підтвердження, що отримав звіт і почав попередній аналіз. Нічого не вибухнуло. Але і не закрилось.

* * *

Запрошення на вечерю прийшло несподівано.

Не від Brenner — від Кремера. Він зайшов до неї в середу вранці і сказав:

— У п'ятницю є вечеря. Клієнтська — щорічна, ми збираємо кілька ключових партнерів. Я хотів би, щоб ви були присутні.

Вона трохи здивувалась.

— Я?

— Ви. — Він говорив як завжди — коротко, без зайвого. — Ви показали себе добре. Час познайомитись з людьми.

Вечеря була в ресторані в Sachsenhausen — не там де офіс Brenner, інший квартал, але теж солідний. Олена приїхала трохи завчасно і постояла надворі хвилину — подивитись на вхід, зібратись.

Ресторан був такий як вона уявляла: темне дерево, м'яке світло, столи, де між тарілками достатньо простору щоб відчувати себе важливим. Людей було чоловік п'ятнадцять — здебільшого чоловіки за п'ятдесят у дорогих костюмах, кілька жінок, всі знали один одного і розмовляли з тією особливою легкістю, яка буває тільки між людьми, що давно мають гроші і звикли до цього.

Кремер зустрів її біля входу і відразу повів знайомитись.

— Пані Ковальчук — наш новий старший аудитор, — говорив він. — Дуже сильний фахівець.

«Старший аудитор» — вона ще не знала, що її так називають. Відзначила, нічого не сказала.

Люди тиснули руку, говорили своє ім'я і компанію, дивились на неї оцінююче — але без ворожості. Просто цікавість. Хто ця жінка, звідки, чому Кремер її тут показує.

* * *

За столом вона сиділа між Кремером і чоловіком якого звали Вернер Штайн — сімдесят, сухий, з уважними очима і тихим голосом, яким говорять люди що знають ціну кожному слову.

Штайн керував невеликим інвестиційним фондом — Кремер пояснив це пошепки, ще до того як вони сіли. «Невеликий» у його устах, мабуть, означало щось інше ніж зазвичай.

— Ви нещодавно тут? — запитав Штайн. По-німецьки, але повільно і виразно — він, мабуть, зрозумів, що їй так легше.

— Трохи більше року.