Розділ дев'ятий. Три дні

День перший.

Вона прокинулась о п'ятій ранку і більше не заснула.

Лежала і дивилась у стелю — та сама стеля, чужа побілка з маленькою тріщиною в кутку, яку вона помітила ще в перший тиждень і давно перестала бачити. Зараз побачила знову. Думала про тріщину, щоб не думати про решту.

Не вийшло.

Думки йшли по колу — як завжди, коли є рішення, яке треба прийняти і яке не хочеться приймати. Вона знала цей стан. Знала, що найгірше в ньому — не саме рішення, а очікування. Рішення принаймні закриває коло. Очікування тримає тебе всередині.

О шостій встала. Зробила каву. Сіла за стіл і відкрила блокнот на чистій сторінці.

Написала зверху: «Якщо мовчу.»

Під цим — стовпчик. Робота залишається. Контракт продовжать — Кремер натякав. Гроші є, не великі, але стабільні. Андрій приїде. Діти у вересні підуть до нормальної школи, не тієї тимчасової, де вчителька говорить занадто повільно, бо думає що вони не розуміють. Максим і далі грає з Алі у футбол. Дарина пише есе про черепах.

Перегорнула сторінку. Написала: «Якщо говорю.»

Стовпчик другий. Контракт розривають — або знаходять причину. Рекомендацій не буде — хто дасть рекомендацію людині яка потопила клієнта на сім мільйонів? Знову пошук роботи. Знову відмови. Знову порожній рахунок. Андрій приїде — але куди? До чого?

Вона дивилась на два стовпчики.

Потім написала під обома: «А діти виростуть і спитають.»

Закрила блокнот. Пішла будити Максима до школи.

* * *

День перший продовжувався.

В офісі вона працювала — механічно, але чисто. Ніхто нічого не помітив. Катя принесла каву і сказала, що в п'ятницю є корпоратив — невеликий, просто вийти разом після роботи — і чи Олена піде. Олена сказала, що подумає. Катя сказала «добре» і пішла, і Олена подумала, що нічого не знає про цю людину — чи є в неї хтось, чи вона щаслива, чи їй теж буває так, що прокидаєшся о п'ятій і дивишся в стелю.

Мабуть буває. У всіх буває. Просто не всі про це говорять.

О третій вона виявила, що дивиться у вікно вже хвилин десять і не пам'ятає, що думала. Шматочок неба над сусідньою будівлею — той самий, сірий і спокійний. Вона подумала, що цей шматочок неба вже став їй майже своїм. Це було дивно — прив'язуватись до шматочка неба. Але людина прив'язується до чого має.

Ввечері Андрій зателефонував несподівано рано — о сьомій, не о дев'ятій.

— Є новини, — сказав він. Голос трохи інший — не поганий, але напружений.

— Які?

— З документами розв'язалось. Майже. Треба ще один папір, але його обіцяють до наступного тижня. Виходить, що я зможу скоро приїхати.

Вона відчула як щось відпустило в грудях — тихо, майже непомітно.

— Це добре, — сказала вона.

— Це дуже добре. — Він помовчав. — Льоно, ти як? Ти звучиш...

— Нормально. Просто втомилась.

— Розкажи мені щось. Що завгодно.

Вона трохи подумала.

— Дарина написала есе про черепах. Що вона як черепаха — несе свій дім із собою.

Андрій помовчав.

— Боже, — сказав він тихо. — Вона розумніша за нас обох.

— Так, — погодилась Олена. — Мабуть так.

* * *

День другий.

Вона поїхала на обід не з Катею і не в ресторан — одна, пішки, в невеликий парк біля офісу, де були лавки і де о цій порі майже нікого. Сіла. Розгорнула бутерброд, який взяла з дому. Їла і думала.

Вона думала про завод у Запоріжжі. Про порожній цех і чоловіка, який спав на ящиках. Про те, як вона тоді зайшла і побачила — і написала в звіт те, що побачила. Це було просто. Там не було дітей і чоловіка з документами, і чужого міста, де вона залежала від одного контракту.

Там була просто робота і просто правда.

Тут — теж просто правда. Але не просто робота.

Вона думала про Кремера. Про його «я не шукав». Він міг би сказати «я не знав» — і це було б зручніше, і вона б може повірила, або вдала, що вірить. Але він сказав «не шукав». Людина, яка може так сказати про себе — це не повністю загублена людина. Це людина, яка десь у собі ще знає різницю.

Питання: що він зробить якщо вона скаже «треба писати в звіт»?

Питання друге: що він зробить якщо вона скаже «не пишемо»?

Вона не знала відповіді на жодне. І це теж було рішенням — вона не може приймати рішення, ґрунтуючись на тому чого не знає. Вона може приймати рішення тільки на тому, що знає точно.

А знала вона точно одне: сім мільйонів євро пішло через три оболонки без жодного реального продукту. Це є. Це задокументовано. Це не зникне від того, що вона промовчить — воно просто продовжиться.

Вона доїла бутерброд і пішла назад до офісу.

По дорозі зустріла Катю — та йшла назустріч з кавою.