Розділ восьмий. Кремер вдруге

Вона постукала о дев'ятій ранку.

Не о п'ятнадцятій, як минулого разу — вранці, бо чекати цілий день вона б не змогла. Кремер відчинив сам — не через секретаря — і подивився на неї з порогу якось зважено, наче вже знав, що вона прийде саме сьогодні і саме з таким обличчям.

— Заходьте, — сказав він просто.

Вона зайшла. Поклала на стіл два аркуші — ті самі, написані від руки увечері. Він подивився на них, але не взяв одразу. Жестом запропонував сісти.

Вона сіла.

Він сів навпроти. Взяв аркуші. Читав довго — набагато довше ніж минулого разу. Вона спостерігала за його обличчям, але обличчя нічого не говорило. Добре обличчя для переговорів.

Нарешті поклав аркуші на стіл.

— Ви впевнені? — запитав він.

— У фактах — так. У висновках — це ваша оцінка.

— Моя оцінка, — повторив він тихо, наче пробував слова на смак. Потім підвівся і підійшов до вікна. Стояв спиною до неї і дивився на місто. — Brenner Handels — клієнт фірми дев'ять років. Герхард Brenner і я знайомі двадцять два.

Вона мовчала.

— Це не означає що він правий, — додав Кремер, не обертаючись. — Але це означає що я знаю як він думає. І якщо він робить те, що ви описуєте — він робить це не сам.

— Meridian Solutions. Ви знаєте цю компанію?

Пауза. Довша ніж треба для відповіді «ні».

— Чув назву, — сказав Кремер. — Не більше.

Він обернувся. Підійшов до столу, сів, поклав руки перед собою — рівно, зімкнуто, жест людини яка приймає рішення.

— Пані Ковальчук, те, що ви знайшли — це серйозно. Я не буду вдавати що ні. Але перш ніж ми будемо щось робити далі — мені треба кілька днів. Щоб самому перевірити. Щоб зрозуміти масштаб.

— Я розумію.

— Поки що — нічого не записуйте в офіційні документи. Нічого нікому не кажіть. Навіть Каті. — Він дивився на неї прямо. — Це не прохання замовчати. Це прохання зачекати поки я розберусь.

Вона дивилась на нього. Шукала в його обличчі щось — нечесність, страх, розрахунок. Не знайшла нічого впевнено.

— Скільки днів? — запитала вона.

— Тиждень.

— Добре, — сказала вона. — Тиждень.

Вона встала. Взяла свої аркуші зі столу — він не зупинив. Пішла до дверей.

— Пані Ковальчук.

Вона зупинилась.

— Ви зробили правильно що прийшли до мене. — Він говорив повільно, кожне слово окремо. — Я хочу щоб ви це знали.

Вона кивнула і вийшла.

* * *

Тиждень тягнувся як гума.

Вона працювала — інші клієнти, інші файли, інші цифри. Робила все як завжди, може навіть ретельніше ніж завжди, бо треба було чимось заповнити голову. Катя кілька разів запитувала чи все добре — вона казала так, все добре. Маркус приносив каву і мовчки ставив на стіл — він завжди так робив усім, це був його спосіб піклуватись.

Вдома вона теж намагалась бути нормальною. Варила вечерю, перевіряла уроки, слухала Максима про Алі і футбол. Дарина показала їй есе яке написала для школи — про Харків, про парк Горького, де вони гуляли влітку, про те, що вона скучає за запахом каштанів. Есе було написане краще ніж Олена очікувала — не граматично, граматика ще кульгала, але чесно і без прикрас.

— Гарно, — сказала вона дочці.

— Вчителька сказала що дуже емоційно, — відповіла Дарина. — Не знаю чи це комплімент.

— Це комплімент.

Дарина знизала плечима і пішла. Олена ще трохи тримала есе в руках. Дочка писала: «Я не знаю чи повернусь туди. Але я знаю, що несу те місто в собі. Як черепаха — скрізь де я, там і мій дім.»

Одинадцять років. Черепаха.

Вона акуратно поклала есе на стіл і пішла на кухню. Там простояла п'ять хвилин біля раковини і нічого не робила. Просто стояла.

* * *

На п'ятий день Кремер зайшов до її столу сам.

Це траплялось рідко — зазвичай він викликав. Підійшов, поставив перед нею тонку папку і сказав тихо, щоб не чули інші:

— Вечір. Сьогодні, після шостої. Якщо можете.

— Можу.

Він кивнув і пішов. Вона подивилась на папку. На обкладинці нічого не написано.

Вона не відкривала її до вечора.

* * *

О шостій п'ятнадцять офіс спустів майже повністю. Залишились вона і Маркус — але Маркус скоро зібрав речі і попрощався, не питаючи чому вона ще тут.

Кремер з'явився о шостій тридцять. Закрив двері своєї переговорної — не тієї де вони говорили раніше, а «Четвертої», без імені — і жестом запросив її.

Вона зайшла. Він сів. Вона сіла навпроти.

Він поклав на стіл іще одну папку — товстішу. Відкрив.

— Я перевірив, — сказав він. — Ви були праві. Але справа більша ніж ви думали.