Розділ шостий. Що таке дім

Дарина принесла анкету з школи — чотири сторінки, все по-німецьки, треба заповнити до п'ятниці.

Олена сіла поруч за стіл і вони разом читали питання. Більшість були прості — ім'я, адреса, дата народження, клас. Але одне питання в кінці третьої сторінки вони обидві прочитали і замовчали.

«Напиши про місце звідки ти.»

Не «де ти народився». Не «яка твоя країна». Просто — звідки ти. Вільна відповідь, скільки хочеш рядків.

Дарина дивилась на питання довго. Потім підняла очі на матір.

— Що писати?

Олена не відповіла одразу. Думала.

— Пиши правду.

— Яку правду? Що я з Харкова? Що Харків зараз...

— Що ти з Харкова, — сказала Олена спокійно. — Це не змінилось від того що ми тут.

Дарина подивилась на неї ще раз — і щось у цьому погляді було дорослим, дуже дорослим для одинадцяти років. Потім нахилилась над аркушем і почала писати. Олена встала і пішла на кухню, бо відчула що дочці треба бути наодинці з цим питанням.

Через десять хвилин Дарина принесла анкету.

— Перевір.

Олена прочитала. Дарина написала по-німецьки, з помилками але впевнено: «Я з Харкова. Це велике місто в Україні на сході. Там є красивий парк і моя бабуся і мій тато. Зараз там йде війна. Я живу у Франкфурті але Харків це де я.»

Олена читала двічі. Потім поклала аркуш на стіл і сказала:

— Все правильно. Тільки виправи два слова — ось тут і ось тут.

Вона показала помилки і пішла назад на кухню. Стала біля вікна. Дивилась у двір.

«Харків це де я.»

Одинадцять років і вже вміє говорити те, що дорослі не можуть сформулювати роками.

* * *

Того тижня вона вперше поїхала в місто не по справах.

Просто так — в суботу вдень, без дітей, бо Дарина погодилась посидіти з Максимом дві години. Олена взяла куртку і пішла без маршруту.

Вона йшла через Innenstadt, мимо Römer — старі будинки на площі, туристи з фотоапаратами, кафе з плетеними стільцями на вулиці. Потім вниз до Майну. Стала на мосту — Eiserner Steg, залізний міст з замками на поручнях, тисячі замків, якийсь дивний звичай чіпляти тут любов на метал.

Вона дивилась на воду. Майн був сірий і повільний, зовсім не схожий на Сіверський Донець, але вона чомусь думала про Донець — як вони їздили туди влітку, вона і Андрій ще до дітей, лежали на піску і він читав їй щось уголос, вона вже не пам'ятала що саме, але пам'ятала що було добре і не треба було нікуди поспішати.

Тут теж нікуди поспішати. Але по-іншому.

Вона стояла на мосту і намагалась зрозуміти — коли місто стане своїм? Не знайомим, бо знайоме воно вже майже є, вона знає де купити дешевший хліб і куди йде дванадцятий трамвай. А своїм — коли ти йдеш вулицею і не думаєш що ти тут чужа.

Вона не знала відповіді. Можливо відповіді ще не існувало — треба було її прожити.

* * *

Андрій подзвонив у неділю о сьомій вечора.

Не голосовий дзвінок — відеодзвінок, що траплялось рідше. Вона прийняла і побачила його обличчя на екрані: трохи схудлий, щетина більша ніж зазвичай, за плечима — знайома стіна їхньої кухні в Харкові, та сама плитка яку вони самі клали сім років тому і він тоді посварився з майстром через шов.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Вони дивились один на одного через екран. Це завжди було дивно — бачити людину і не мати можливості до неї торкнутись. Наче скло між двома акваріумами.

— Як ти? — запитав він.

— Краще. Робота йде. Кремер задоволений.

— Я радий. — Він помовчав. — Ти виглядаєш втомленою.

— Я нормально виглядаю.

— Льоно. Я тебе знаю двадцять років.

Вона трохи здалась.

— Просто багато думаю. По роботі є одна ситуація — нічого страшного, просто знайшла щось незрозуміле і треба розібратись.

— Що за ситуація?

Вона хотіла сказати — нічого, не важливо. Але він дивився на неї з екрану і вона бачила що він справді питає, не ввічливо, а справді.

— Один клієнт фірми платить щороку великі суми компанії яка нічого не робить. Або я так думаю. Може є пояснення, ще не знаю.

— І що ти будеш робити?

— Запитаю документи. Стандартна процедура.

— І якщо підтвердиться?

Вона помовчала.

— Напишу в звіт. Це моя робота.

Андрій кивнув — повільно, як кивають коли погоджуються але знають що все не так просто.

— Ти там обережно, — сказав він. — Ти одна.

— Я знаю що я одна.

— Я не про це. Я маю на увазі — якщо там є серйозні гроші, то за ними є серйозні люди. А ти нова, чужа, без зв'язків. Це не Харків де всі всіх знають.