Розділ четвертий. Перший день

Ліфт їхав повільно — або їй так здавалось.

Вона дивилась на своє відображення в металевих дверях: темно-синій костюм, волосся зібране, обличчя — спокійне. Принаймні так виглядало. Добре що двері ліфта не дають чіткого відображення — не видно деталей, не видно що під очима вона вранці клала на два шари більше тонального ніж зазвичай.

Вісімнадцятий поверх.

Двері відчинились — і одразу Франкфурт. Панорамне вікно на всю стіну, і за ним місто: Dom, Maintower, ріка внизу сіро-зелена, мости. Вона не чекала цього з порогу і на секунду зупинилась просто щоб подивитись. Краєвид мав якусь холодну досконалість — як добре складений баланс.

* * *

Катя Майєр чекала її біля рецепції.

Двадцять дев'ять років, коротке світле волосся, посмішка яка виглядала щирою — і була щирою, Олена навчилась відрізняти за перші хвилини. Катя потиснула руку обома долонями — так роблять люди яким не байдуже як ви себе почуваєте.

— Я буду вашим гідом сьогодні, — сказала вона по-німецьки, потім одразу по-англійськи: — Якщо хочете — можемо спілкуватись англійською поки вам зручніше. Я знаю що це легше на початку.

— Дякую, — відповіла Олена по-німецьки. — Я буду практикуватись.

Катя усміхнулась ще ширше.

— Ідеально. Ходімо, я покажу вам все.

«Все» зайняло сорок хвилин. Кухня — де каву варять у справжній машині, не автоматі, і є правило що той хто допив останнє — варить новий. Переговорні — їх чотири, кожна з ім'ям: Гете, Шиллер, Манн, і остання просто «Четверта», бо хтось колись не встиг придумати і так і залишилось. Сервери — туди не треба, але нехай знає де. Кімната партнерів — туди теж не треба, але нехай знає де. І нарешті — її стіл.

Стіл стояв біля вікна. Не того панорамного — маленьке бічне вікно, вид на сусідній будинок і шматочок неба. Але вікно. Вона не очікувала вікна.

— Тут раніше сидів Філіп, — сказала Катя трохи тихіше. — Він пішов у лютому. Добре пішов, просто знайшов інше. Стіл гарний.

— Гарний, — погодилась Олена.

Вона поклала сумку, провела рукою по столешниці — чиста, без подряпин. Відкрила верхню шухляду. Порожня, тільки скрепка в кутку. Вона взяла скрепку, подумала і поклала назад.

* * *

До обіду вона читала документи.

Томас Кремер особисто приніс папку — він з'явився без попередження, поставив її на стіл і сказав: «Ознайомтесь із нашими стандартами і процедурами. Питання — до Каті або до мене». Більше нічого. Ніяких «ласкаво просимо» і «сподіваємось на продуктивну співпрацю». Вона оцінила це.

Стандарти були добре написані — чітко, без зайвого. Вона читала і робила позначки олівцем — стара звичка, ще з університету. Кілька речей відрізнялись від того як вона працювала в Харкові. Не гірше і не краще — просто інакше. Вона записала питання.

О дванадцятій тридцять Катя підійшла до її столу.

— Ми йдемо на обід. Є кілька місць тут поруч — є турецька, є звичайна їдальня, є місце де роблять дуже гарний шніцель якщо вас не лякають великі порції.

— Шніцель, — сказала Олена.

Катя засміялась.

— Правильний вибір.

За обідом були ще двоє — Маркус, тихий і акуратний, якому було, мабуть, під сорок і який замовляв одне й те саме щодня вже три роки за словами Каті; і Юліан, молодший, з бородою яка намагалась виглядати недбало але явно над цим працювала. Вони говорили про клієнтів — обережно, без імен, так як говорять люди яким довіряють таємниці і які звикли що таємниці треба берегти навіть у розмові де їх ніхто не чує.

Олена їла і слухала. Говорила мало — не тому що соромилась, а тому що перший день — це день де треба більше слухати ніж говорити. Вона завжди так починала на новому місці.

— А ви звідки? — запитав Юліан між шматками шніцелю. Не грубо — просто так, без думки.

— З України. З Харкова.

— А, — сказав він. І по цьому «а» вона зрозуміла що він уявив собі щось — може правильно, може ні — і вирішив не питати далі. Вона не ображалась. Так тут було з більшістю людей — вони уявляли і мовчали, і це було краще ніж уявляли і говорили зайве.

— Харків — це де саме? — запитала Катя.

— Схід. Близько до Росії.

— Там зараз...

— Так, — сказала Олена коротко. — Там зараз.

Катя кивнула і більше не питала. Але після обіду, вже в ліфті, тихо сказала:

— Якщо вам щось треба — я маю на увазі взагалі, не тільки по роботі — кажіть. Ми тут нормальні люди.

Олена подивилась на неї.

— Дякую, — сказала вона. І мала на увазі справді дякую, не просто ввічливість.

* * *

Після обіду їй дали перший документ.

Не складний — звітність невеликої торгової компанії за квартал. Ознайомча робота, щоб зрозуміти як тут оформляють, які програми, який формат висновків. Вона відкрила файл і почала.

Це було як увімкнути щось що давно не вмикали — спочатку повільно, потім все швидше. Цифри мали свою логіку, і ця логіка не залежала від мови і не залежала від країни. Дебет, кредит, оборот, залишки — це було її. Тут вона почувалась упевнено.