Розділ третій. Телефонне інтерв'ю

Він зателефонував сам. Це було перше, що її насторожило.

Зазвичай телефонують асистенти або HR — молоді голоси з готовими питаннями і готовими паузами між ними. Але цей голос був не молодий і не готовий до пауз — він говорив так, наче пауза була його особистим простором, який він нікому не збирався поступатись.

— Пані Ковальчук? — Він вимовив її прізвище правильно, з наголосом на третьому складі. Це теж було незвично. — Це Томас Кремер. «Krämer und Partner». Ви надсилали нам резюме.

— Так, — сказала вона. Встала з-за столу, вийшла на кухню, наче кімната з ноутбуком була недостатньо серйозним місцем для такої розмови. — Добрий ранок.

— Добрий. — Коротка пауза. — Ви зараз можете говорити?

Вона подивилась на годинник. Дев'ять двадцять три. Діти в школі. На плиті — недопита кава.

— Так, можу.

— Добре.

І він замовк. Не незручно — просто замовк, наче дав їй секунду зібратись. Вона зібралась.

* * *

Він питав не так, як питають на інтерв'ю.

Не «розкажіть про ваші сильні сторони» і не «де ви бачите себе через п'ять років» — ці питання вона вже вивчила напам'ять і відповідала на них рівно і без душі, бо вони цього і заслуговували. Кремер питав інакше. Він брав конкретну ситуацію і розбирав її.

— Ви писали в резюме про аудит виробничих підприємств. Розкажіть про найскладніший випадок.

Вона подумала. Справді подумала, не зробила вигляд.

— Був завод у Запоріжжі. Металургія. Ми перевіряли їх три роки поспіль — щоразу все чисто, все підписано. На четвертий рік я помітила що амортизація на одній групі обладнання не змінилась. Взагалі. Ні на копійку.

— І що це означало?

— Або обладнання давно списано і його не існує, або його не існувало ніколи. Ми запросили інвентаризацію. Вони надали. Я поїхала перевірити особисто.

— Поїхали самі?

— Так. Це не завжди роблять, але я вважаю що треба бачити на власні очі.

Пауза на його боці. Не довга — секунди дві.

— І що побачили?

— Порожній цех. Там де мало стояти чотири пресові лінії загальною вартістю близько дев'яти мільйонів, стояли три старі верстати і чоловік, який спав на ящиках. Він дуже здивувався, коли я зайшла.

Кремер не засміявся. Але в його голосі щось змінилось — стало трохи тепліше, наче він дозволив собі на градус менше офіційності.

— Чим завершилось?

— Ми відмовились підписувати звіт. Клієнт подав скаргу на нашу фірму. Скаргу відхилили. Клієнта ми більше не бачили.

— Вас це влаштовувало? Втратити клієнта через ваше рішення?

Вона трохи здивувалась питанню. Воно звучало майже як пастка — але вона не відчула в ньому злого умислу. Просто цікавість. Справжня.

— Це не моє рішення втратити клієнта. Це їхнє рішення — красти. Я просто написала що побачила.

* * *

Вони говорили сорок хвилин.

Він питав про методологію, про роботу з великими масивами даних, про те, як вона ставиться до ситуацій, коли є тиск з боку клієнта. Вона відповідала — іноді коротко, іноді розгорнуто, залежно від того, що питання заслуговувало. Її німецька в ці хвилини стала кращою, ніж зазвичай — коли говориш про роботу, мова слухається, бо знаєш про що говориш.

Одне питання застало її зненацька.

— Чому ви взагалі залишили Харків? — запитав він. — Я маю на увазі — не взагалі, я розумію, чому люди їдуть. Але чому саме Франкфурт?

Вона помовчала. Це питання не стосувалось аудиту.

— Мені запропонували підтримку тут. Волонтерська організація допомогла з житлом. І я вирішила — якщо вже переїжджати, то туди де є робота в моїй сфері. Франкфурт — фінансовий центр.

— Логічно, — сказав він. — А чоловік?

— В Україні.

— Розумію. — Він більше не питав про це. Вона оцінила стриманість.

* * *

Наприкінці він сказав:

— Я хотів би запросити вас на особисту зустріч. Наступного тижня, якщо зручно. Середа або четвер.

— Середа, — сказала вона одразу. Не треба було думати.

— Добре. О десятій. Адресу знайдете на сайті. — Пауза. — І ще одне, пані Ковальчук.

— Так?

— Той рядок у вашому листі. Про те, що ви знаєте, що означає не здаватись.

Вона напружилась — вирішила що зараз він скаже що це було зайвим, занадто особистим, не зовсім доречним у діловому листі.

— Я запам'ятав його, — сказав він просто. — До середи.

І поклав трубку.

* * *

Вона стояла на кухні ще хвилину після того як розмова закінчилась.

Кава охолола. На вулиці їхав трамвай — той самий дванадцятий, який завжди запізнюється у п'ятницю, але сьогодні була середа і він їхав вчасно. Сонце впало через вікно якимось особливим чином — прямо на стіл, на її блокнот, де лежало відкрите на чистій сторінці.