Розділ другий. Резюме на 47 відмов

Перша відмова прийшла через чотири години після того, як вона надіслала резюме.

Олена тоді ще не знала, що це рекорд — у поганому сенсі. Зазвичай не відповідають взагалі або відповідають через тиждень стандартним листом, де написано «ми цінуємо ваш час і уважно розглянули вашу кандидатуру». Але тут — чотири години. Майже особисто. Майже як ляпас.

Вона прочитала лист тричі, наче в ньому могло з'явитись щось нове. Нічого нового не з'явилось.

* * *

Перші два тижні вона витрачала ранки на те, щоб відправити дітей до школи, а потім сідала за кухонний стіл з ноутбуком і починала. Складала резюме — спочатку одне, потім зрозуміла що треба різні версії для різних вакансій. Вчила як пишуть Anschreiben — супровідний лист по-німецьки, де треба не просто перелічити себе, а продати, а вона не вміла себе продавати, вона взагалі вважала що хороша робота говорить сама за себе.

Виявилось — ні. Хороша робота мовчить, поки її не навчиш говорити.

Її диплом харківського університету дивився на неї зі стіни — вона повісила його ще в перший тиждень, просто щоб щось повісити, щоб кімната виглядала як кімната. Тут диплом значив небагато. Треба було підтвердження, апостиль, переклад, визнання — ціла бюрократична вежа, яку треба підкорювати поверх за поверхом, і на кожному поверсі — нова черга.

* * *

До Ausländerbehörde вона їздила тричі.

Перший раз — не той документ. Другий раз — не той формат перекладу, треба присяжний перекладач, а не просто людина яка знає мову. Третій раз — нарешті все взяла, просиділа дві з половиною години, отримала папірець з печаткою і вийшла на вулицю з відчуттям що виграла щось важливе, хоча насправді це було просто дозвіл продовжити чекати.

Вона навчилась пити каву стоячи, прямо біля автомата. Навчилась чекати без книжки і без телефону — просто сидіти і дивитись на номерок у руці і на табло, де цифри міняються повільно, ніби навмисне. Навчилась не злитись — або принаймні не показувати злість, бо злість тут нічого не вирішувала.

Вдома б вона знала як. Вдома — тобто в Харкові — вона б знайшла кого треба, попросила б когось зателефонувати, порадилась би з Іриною з бухгалтерії, яка все про всіх знала. Тут у неї не було Ірини. Тут у неї взагалі нікого не було.

* * *

На двадцять третій день вона виявила, що плаче над миттям посуду.

Не голосно — просто текли сльози, поки вона терла каструлю, і вона навіть не одразу помітила. Потім помітила, витерла обличчя рукавом і продовжила терти каструлю. Дарина в цей момент робила уроки в кімнаті — чи робила вигляд що робить, важко було сказати. Максим спав після школи, він тепер завжди спав після школи, ніби нова мова забирала в нього всю енергію.

Олена домила посуд і записала в блокнот: «Знайти роботу до кінця місяця.»

Під цим написала: «Або хоча б одне інтерв'ю.»

Під цим: «Або хоча б відповідь.»

Потім закрила блокнот.

* * *

Відповідь прийшла на тридцять перший день — але не та, яку вона чекала.

Це був лист від Arbeitsamt — служби зайнятості. Їй пропонували пройти курси перекваліфікації. Шість місяців. Після цього — диплом, який тут визнають. Безкоштовно, навіть з невеликою стипендією.

Вона прочитала двічі. Шість місяців — це була вічність. Шість місяців без нормального доходу, з дітьми, з трьомастами євро на рахунку, які вже ставали двомастами.

Вона написала заявку.

Бо що ще робити.

* * *

Курси починались о восьмій ранку в сірій будівлі біля Konstablerwache — п'ятнадцять хвилин на трамваї, якщо трамвай не запізнювався, а він запізнювався через день. Група була строката: поляк Марцін, який до цього працював інженером і говорив по-німецьки краще за всіх; іранка Ширін, тиха і дуже акуратна, з блокнотом де все було підкреслено кольоровими ручками; двоє сирійців, які трималися разом і іноді перешіптувались; і ще кілька людей, чиї історії Олена не знала і не питала — тут взагалі не прийнято питати.

Викладач — пані Гофман, шістдесят років, суха і точна як аудиторський звіт — говорила повільно і чітко, повторювала кожне нове слово тричі і дивилась на них так, наче не сумнівалась що вони впораються. Це було дивно. Олена звикла що на неї дивляться з сумнівом.

На третьому занятті пані Гофман попросила кожного розповісти про свою попередню роботу. Марцін говорив довго і з гідністю. Ширін говорила тихо і дивилась у блокнот. Коли дійшло до Олени, вона встала — чомусь встала, наче на іспиті — і сказала:

— Я працювала аудитором дванадцять років. Перевіряла фінансову звітність компаній. Знаходила помилки. Іноді — навмисні помилки.

Вона зупинилась. Пані Гофман дивилась на неї уважно.

— І що ви робили, коли знаходили навмисні помилки? — запитала вона.

Олена подумала секунду.

— Писала в звіт. Це моя робота.

Пані Гофман кивнула — повільно, наче зважувала щось.

— Gut, — сказала вона. — Дуже добре.

Олена сіла. Марцін подивився на неї збоку — з чимось схожим на повагу. Вона не звикла до такого погляду від незнайомих людей. Це було незручно і трохи тепло одночасно.